Свято старшого брата
Смуга неба над обрієм вже порожевіла, незабаром зійде сонце. У купе всі спали, лише Данилові не спалося — тільки він спостерігав за народженням нового дня. Лежачи на верхній полиці, дивився у вікно. Все частіше миготіли села, станції з порожніми перонами. Невже незабаром він буде вдома?
Відчинені двері від’їхали убік, у купе зазирнула провідниця.
«Ваша станція через півгодини. Стоянка дві хвилини», — сказала вона і прикрила двері.
Данило чув, як вона будила когось у сусідньому купе. Повернувся до вікна, але світанок уже втратив своє чарівне вбрання. Він сів, потім легко зіскочив униз. Чоловік на нижній полиці зідхнув і відвернувся до стінки.
Данило взяв рушник і вийшов у коридор. У більшості купе двері були відчинені, спекотно. Десь також прокидалися пасажири.
Туалет був зайнятий. Він відвернувся до вікна. Чотири роки його не було вдома. Ніхто не чекав, бо не знав, що він повертається. Вирішив зробити сюрприз, а тепер подумав — надаремно. Сам знервувався, не спав усю ніч. А що буде з матір’ю, коли побачить його на порозі?
Після смерті батька їй часто було зле. І від радості, і від горя могло підскочити тиск. Треба було хоч Дмитру подзвонити, попередити. Він би підготував маму.
Данило повернувся до купе, одягнувся, взяв рюкзак. Озирнувся біля дверей — чи не забув чого. Встав біля вікна, чекаючи своєї станції.
Дмитро. Мати завжди називала його так. Після батька він зайняв його місце в родині. Звикла звертатися за порадою до чоловіка, тепер так само рахувалася зі старшим сином. Пишалася розумним і старанним первістком.
А Данило завжди був Даньком, молодшим, бешкетником, жартівником. Йому здавалося, що матір любить Дмитра більше. Хоча батько, навпаки, більше пестив його.
«У кого ти такий?» — дивувалася мати, коли бачила у щоденнику записи про погану поведінку.
«У кожній родині має бути свій дурник. Як у казці. Нічого, прийде час — і ти мною пишатимешся», — хвалився Данько.
Мати зідхала.
Дмитро закінчив школу із золотою медаллю, без проблем вступив на економічний факультет. Навчався блискуче, мати пишалася ним і ставила брата в приклад Данькові. А той любив грати у футбол, ходити в кіно, читати книжки про піратів, мріяв стати мандрівником.
Данька дратувало захоплення матір’ю старшим братом. Коли вона хвалила Дмитра, ставила його в приклад, його охоплював протест — робити все назло, ще гірше. Він такий, який є, і не збирається наслідувати брата, хоча й визнавав його розум.
Коли Дмитро закінчив університет, Данько отримав атестат. Вони й зовні були різними. Дмитро схожий на матір — світловолосий, блакитноокий, з повними губами. А в Данька темні, непокірні волосся, вічно стирчали в різні боки. Очі жовтуваті, як у кота. Мати в дитинстві кликала його кошеням. А як називала Дмитра? Данило не міг пригадати. Мабуть, завжди Дмитром.
І, звичайно, він мав вступити до університету, як старший брат. Данько збрехав, що не подавав документи, а потім наговорив, що не вистачило балів.
«Хоча б до технікуму вступив. Інакше в армію підеш», — зітхала мати. «Дмитре, скажи й сам».
«Без освіти зараз нікуди, кар’єру не зробиш. Мати має рацію. Спробуй у технікум. Хочеш, разом підемо? Потім працюватимеш, вчитимешся заочно. Не засмучуй матір».
«Я ще не вирішив, ким хочу бути. Досить у нас одного розумника. І в армії хтось має служити».
«Дивись, доіграєшся. Пожалій матір».
Данько пішов до армії. Спочатку було важко, потім звик, знайшов друзів. З одним навіть поїхав після служби в Карпати. Там велися великі будівництва. Подзвонив матері, сказав, що хоче працювати. Вона плакала, благала повернутися. Дзвонив і лаявся Дмитро. Але Данько стояв на своєму.
Чому він має йти по стопах брата? Навіть одяг носив за ним. Дмитро в футбол не грав, штани не рвав. Навіщо купувати нові, якщо після старшого повно? Набридло. У нього своє життя. Нехай Дмитро сидить у кабінетах, а він любить працювати руками. ДоведА коли вночі вони лежали вдвох під одним ковдром, дивлячись у вікно на зорі, Данило вперше відчув, що тепер у нього є не лише власне щастя, а й справжня родина.
