Краще чекати
Оксана закінчила педагогічне училище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Та доля розпорядилася інакше. Батько потрапив у важку аварію, довго лікувався у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому місті не було, треба було їхати до обласного центру. Оксана вирішила, що вступить наступного року. Не могла вона залишити батьків самих у такий складний час. Влаштувалася працювати у школу.
Лікарі запевняли, що з часом батько зможе стати на ноги, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала дачу, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Та батько так і не піднявся з візка.
— Годі, досить марно витрачати гроші. Нічого не треба, все одно не встану, — сказав він одного разу.
Характер у нього зіпсувався, він став гарчливим і підозрілим, до всього причеплювався. Найбільше діставалося, звісно, матері. Якщо він кликав, вона мусила все кидати й бігти до нього. Зазвичай йому просто хотілося пити, щось запитати або просто побалакати. А в цей час на плиті підгоряла вечеря.
— Василю, ти ж міг би й сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мати.
— У мене життя згоріло, а тобі картолі шкода? Тобі легко казати, ти на ногах. Важко келих води принести? — злився батько.
Бувало, він у гарячці запускав у матір келихом або тарілкою. Все частіше батько просив купити йому горілки. А випивши, виливав злість на матері. Ніби це вона була винуватцем тієї аварії.
— Тату, не пий, не допоможе, тільки гірше буде. Нічим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Оксана.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш відібрати? У книжках твоїх брехня одна. Сама їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не придатний, — бурчав він.
— Мамо, не купуй йому більше горілки, — просила Оксана.
— Не куплю — кричатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мати.
— Так треба не пити, а займатися, вправи робити. Ж казали, що ходити може. Він сам не хоче. Просто йому подобається знущатися над нами, а ми бігаємо навколо нього, — сердилася Оксана.
Батька, звісно, шкода, але й їм з мамою нелегко. Одного разу Оксана повернулася зі школи втомлена, боліло горло, хотілося полежати. А батько то й кликав її. І Оксана не витерпіла.
— Годі. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах, сам поїдь на кухню і пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у паралімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Ну ж бо, вперед, сам. А мені немає коли, до уроків готуватися треба. — І Оксана пішла до себе.
Чула, як по підлозі шуршали колеса інвалідного візка, як батько зі стуком ставив на стіл келих на кухні, як колеса проїхали повз її двері, на мить призупинившись. Чекала, що він розіпне візком двері, почне кричати. Та колеса проїхали далі коридором. Відтоді батько став більш самостійним.
У теплу погоду Оксана залишала відкритим балкон. Батько під’їжджав і сидів перед дверима — «гуляв». Проїхати у вузькі двері й через поріг він не міг. Звісно, треба б розширити дверні отвори, та де ж взяти грошей.
— Віддайте мене в будинок для літніх, — випивши, просив батько.
— Що ти кажеш? Як можна? Ти живий, це головне. А решта налагодиться, — заспокоювала його мати.
— Поки ти так говориш, потім набридне за мною глечики виносити. З жалю житимеш і терпітимеш. Навіщо тобі каліка? Ти ще молода…
Отак і жили. Непомітно проминув рік, знову настала дощлива осінь. Одного разу Оксана вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинки, як пішов дощ, сильний, холодний. Вона сховалася під скляним навісом, але краплі долітали й сюди. Машини, що проїжджали повз, не знижували швидкість, неслися просто по калюжах, оббризкуючи людей на зупинці брудною водою. Оксана стояла, наче начіпурений горобець.
Раптом поруч зупинився вантажівкЦе був Юрко, давній знайомий, який, побачивши її під дощем, запропонув підвезти, і з цієї випадкової зустрічі почалася нова сторінка їхнього життя.
