Свято старшого брата
Смуга неба над обріям уже зрожевіла, скоро зійде сонце. У купе всі спали, тільки Богдану не спалося — лише він спостерігав за народженням нового дня. Лежачи на верхній полиці, він дивився у вікно. Дедалі частіше миготіли села, станції з порожніми платформами. Невже скоро він буде вдома?
Двері купе відчинилися, заглянула провідниця.
— Через півгодини ваша станція. Постійка дві хвилини, — сказала вона і закрила двері.
Богдан чув, як вона будила когось у сусідньому купе. Він знову глянув у вікно, але світанок уже не мав колишнього чарів. Богдан сів, потім легко зістрибнув униз. Чоловік на нижній полиці зітхнув і відвернувся до стінки.
Він взяв рушник і вийшов у коридор. Майже у всіх купе двері були відчинені — спекотно. Дехто з пасажирів уже прокидався.
Туалет був зайнятий. Богдан відвернувся до вікна. Чотири роки його не було вдома. Його не чекають, бо не знають, що він їде. Вирішив зробити сюрприз. А тепер подумав — навіщо? Сам розхвилювався, не спав усю ніч. Що ж буде з матір’ю, коли вона побачить його на порозі?
Після смерті батька вона часто хворіла. Від радісної новини, як і від сумної, теж може зашкалити тиск. Треба було хоча б Тарасові подзвонити, попередити. Той би підготував матір.
Богдан повернувся до купе, одягнувся, взяв рюкзак. Оглянувся — чи не забув чого. Став біля вікна, чекаючи своєї станції.
Тарас. Мати завжди називала його лише так. Після смерті батька він зайняв його місце в родині. Звикша рахуватися з думкою чоловіка, мати тепер радилася зі старшим сином. Вона пишалася розумним і відповідальним Тарасом.
А Богдан завжди був Бодькою — молодшим, бешкетником, жартівником. Йому здавалося, що мати любить Тараса більше. А ось батько більше любив Бодьку.
— У кого ти такий? — дивувалася мати, коли бачила у його щоденнику зауваження за поведінку.
— У родині ж має бути хтось веселий. Як у казці. Нічого, прийде час — і ти мною теж пишатимешся, — хвалився Бодька.
Мати зітхала.
Тарас закінчив школу із золотою медаллю, без проблем вступив до університету на економічний. Вчився відмінно, мати пишалася ним і ставила брата Бодьці за приклад. А той любив грати у футбол, ходити в кіно, читати книги про піратів і мріяв стати мандрівником.
Бодьку дратувало матіріне захоплення старшим братом. Коли вона хвалила Тараса, ставила його за зразок, Бодьці кортіло зробити все навпаки. Він такий, який є, і не збирається наслідувати брата.
Коли Тарас закінчив університет, Богдан отримав атестат. Вони були різні навіть зовні: Тарас — в матір, світловолосий, блакитноокий, з пухкими губами. А в Бодьки волосся темне, неслухняне, завжди стирчало в різні боки. Очі жовтуваті, як у кота. Мати в дитинстві кликала його «кошеням». А як називала Тараса? Богдан не міг пригадати. Мабуть, завжди Тарасом.
І, звичайно, він мав вступати до університету, як старший брат. Бодька обдурив — документи не подав, а потім збрехав, що не вистачило балів.
— Хоча б до технікуму вступив, ще встигнеш. А то ж в армію заберуть, — зітхала мати. — Тарасе, скажи й сам.
— Бодько, без освіти зараз нікуди. Мати має рацію. Спробуй технікум. Хочеш, разом підемо? Потім працюватимеш, заочно вчитимешся. Не засмучуй матір.
— Я ще не розібрався, ким хочу бути. У нашій родині достатньо одного розумного. В армії служити теж хтось має. Якщо всі стануть академіками, хто Батьківщину захищатиме? — відповідав Бодька.
— Дивись, доіграєшся. Матір пожалій, вона хвилюється.
Бодька пішов до армії. Спочатку було важко, потім звик. Після служби разом з товаришем поїхав на Захід. Там розпочиналася велика будова. Подзвонив матері, сказав, що хоче заробити. Вона плакала, благала повернутися. Дзвонив і лаявся Тарас. Але Бодька стояв на своєму.
Чому він має йти стопами брата? Навіть одяг за ним доносив. Тарас у футбол не грав, штани не рвав. Нащо купувати Бодьці нові, якщо від брата цілі? Набридло. В нього своє життя. Нехай Тарас у кабінетах сидить, а він любить працювати руками. Доведе, що теж вартий чогось. Якби був живий батько, той би його підтримав.
Додому дзвонив рідко, говорив, що в нього все добре, але приїхати поки не може — без нього там не обійтись. Через чотири роки він вперше їхав додому. Лише тепер Богдан усвідомив, як сумував за матір’ю та Тарасом.
Заробив на квартиру, обставив її — не соромно й наречену привести. Та з нареченими не щастило. Закохався у бухгалтерку Олену, а та виявилася заміжньою. Саме через неї, щоб забути, він і поїхав у відпустку.
За вікном вже виглядали хмарочоси рідного міста. Богдан вийшов у тамбур. ПотяПотяг гальмував, і він зрозумів, що нарешті приїхав туди, де його серце навіки залишилося — додому.
