Заручини не буде
Оксана закінчила педагогічне училище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Але доля розпорядилася інакше. Батько потрапив у важку аварію, довго лежав у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому містечку не було, треба було їхати до обласного центру. Оксана вирішила, що вступить наступного року. Не могла ж кинути батьків у такій важкій ситуації. Влаштувалася працювати в школу.
Лікарі запевняли, що з часом батько зможе ходити, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала дачу, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.
— Годі, досить викидати гроші на вітер. Не треба нічого, все одно не встану, — одного разу сказав він.
Характер у нього зіпсувався, став капризним, підозрілим, до всього чіплявся. Найбільше, звісно, діставалося матері. Коли він кликав, вона мувала все кидати та бігти. Зазвичай йому хотілося пити, або щось запитати, або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
— Ваню, ти ж міг би сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мати.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода! Тобі легко говорити, ти на ногах. Важко принести склянку води? — злісився батько.
Бувало, що він усередині спершу тиснув на матір, а потім починав лякати, що кинь у неї склянкою чи тарілкою. Все більше батько просив купити йому горілки. А як вип’є – виливав злість на матір. Ніби це вона була винна в тій аварії.
— Тату, не пий, не допоможе, тільки гірше буде. Занятися нічим? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Оксана.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш відібрати? У книжках твоїх брехня одна. Сама їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не здається, — бурчав батько.
— Мамо, не купуй йому більше горілки, — благала Оксана.
— Не куплю, так кричатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мати.
— Треба не пити, а займатися, робити вправи. Жартують ж, що може ходити. Він сам не хоче. Просто йому подобається мучити нас, а ми бігаємо навколо нього, — сердилася Оксана.
Батька, звісно, шкода, але їй із матір’ю теж було непросто. Одного разу Оксана повернулася зі школи втомлена, боліло горло, хотілося полежати. А батько постійно кликав її. І Оксана не витримала.
— Годі. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах, сам їдь на кухню та пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у паралімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Ну ж бо, сам. А мені неколи, до занять готуватися треба. — І Оксана пішла до себе.
Чула, як по підлозі шурхали колеса інвалідного візка, як батько зі стуком ставив на стіл склянку на кухні, як колеса проїхали повз її двері, на мить затримавшись. Чекала, що він розіб’є візком двері, почне кричати. Але колеса пройшли далі по коридору. З того часу батько став більш самостійним.
У теплу погоду Оксана залишала відкритим балкон. Батько під’їжджав і сидів перед дверима — «гуляв». Проїхати в вузькі двері й через поріжок він не міг. Звісно, треба б розширити дверні пройми та балконні двері, але де взяти грошей.
— Віддайте мене в будинок пристартлих, — випивши, просив батько.
— Що ти кажеш? Як можна? Ти живий, це головне. А все інше налагодиться, — заспокоювала його мати.
— Поки ти так говориш, а потім набридне за мною доглядати. З жалю житимеш і терпіти. Навіщо тобі каліка? Ти ще молода…
Отак вони й жили. Непомітно пролетів рік, знову настала дощова осінь. Одного разу Оксана вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинкІ коли Павло, міцно тримаючи її за руку, прошепотів: «Не хвилюйся, ми все подолаємо разом», Оксана відчула, що нарешті знайшла справжню опору в житті.
