Світлана та Богдан готувалися до весілля. Їхнє свято вже розпочалося, коли ведучий оголосив: час дарувати подарунки. Першими вітали молодих батьки нареченої. Потім до них підійшла мати Богдана, Ганна Степанівна. У руках вона тримала велику коробку, перев’язану яскраво-синьою стрічкою.
— Ого! Цікаво, що там? — шепнула Світлана Богдану, хвилюючись.
— Не знаю. Мати нічого не казала, — зніяковів відповів наречений.
Вирішили розпаковувати подарунки лише наступного дня, коли згасне весільний гамір. Світлана запропонувала почати з коробки від свекрухи. Розв’язавши стрічку та знявши кришку, вони зазирнули всередину… і завмерли від подиву.
Світлана давно помічала в Богдана одну дивну звичку: він ніколи без дозволу не брав навіть дрібнички.
— Можна доїсти останню цукерку? — несміливо запитував він, дивлячись на вазочку з єдиною карамелькою.
— Звичайно! — дивувалася Світлана. — Міг би й не питати.
— Так звик, — соромливо посміхався Богдан, швидко розгортаючи фантик.
Лише через кілька місяців Світлана зрозуміла, звідки в майбутнього чоловіка така скромність.
Одного разу Богдан запросив її познайомитися з батьками — Ганною Степанівною та Василем Олексійовичем. Спочатку свекруха здалася Світлані привітною жінкою. Але це враження швидко розвіялось, коли Ганна Степанівна запросила їх до столу.
Перед гостями поставили дві тарілки, у які господарка поклала по дві ложки вареної картоплі та крихітну котлетку. Богдан швидко спорожнив тарілку і, понизивши голос, несміливо попросив ще.
— Скільки можна їсти? На четверьох уминаєш! Тебе не прогодуєш! — голосно обурилася Ганна Степанівна, чим приголомшила Світлану.
Коли добавки попросив Василь Олексійович, свекруха радісно наповнила йому тарілку. Світлана ледве допала свою порцію, вражена такою нерівністю.
Пізніше, під час підготовки до весілля, Ганна Степанівна показала себе ще чіткіше. Їй не подобалось буквально все: кільця, ресторан, меню.
— Навіщо такі витрати? Можна було дешевше знайти! — нарікала вона.
Першою не витримала Світлана.
— Давайте ми самі вирішимо! — спалахнула вона. — Це наші гроші та наш вибір!
Ображена Ганна Степанівна перестала дзвонити і навіть погрожувала не прийти на весілля.
За два дні до свята Василь Олексійович сам приїхав до молодих.
— Сину, допоможи з подарунком, — попросив він, проводячи Богдана до машини.
Виявилося, батько сам купив для них пральну машинку — щоб не залежати від капризів дружини. Зізнав, що вони з Ганною Степанівною сильно посварились: вона вважала занадто дорогим навіть подарунок рідному синові.
У день весілля Ганна Степанівна все ж таки з’явилася — у розкішній сукні, на таксі. Поводилася чемно, вручила велику коробку з синьою стрічкою, а потім зникла серед гостей.
Наступного ранку Світлана з Богданом нетерпляче розгорнули коробку. Очікування змінилося розчаруванням.
— Рушники? — недовірливо промовила Світлана, дістаючи перший.
— І шкарпетки, — важко зітхнув Богдан, піднімаючи дві пари махрових носів. — Тато мав рацію… Мама подарувала перше, що під руку потрапило. Навіть віриться з трудом, що вона така скупа. Краще б взагалі без подарунка прийшла.
Але на цьому історія не закінчилася. Через кілька днів Ганна Степанівна зателефонувала синові, щоб… дізнатися, хто що подарував на весілля.
— Ну, розкажи! Що теща подарувала? А дядько Петро? А подруги Світлани? — допитувалася вона.
Не бажаючи обговорювати чужі подарунки, Богдан відповів коротко:
— Мам, це не твоя справа. Нам зі Світланою усе подобається.
Після чого поклав слухавку, вперше в житті не відчуваючи провини.
Життя вчить нас одному: доброту не виміряєш вартістю подарунка. Але повага, як і любов, виявляються в дрібницях. А їх — у Ганни Степанівни, на жаль, не лишилося.
