Ось адаптована історія:
Свадьби не буде
Марійка закінчила педагогічне училище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Але мріям не судилося збутися. Батько потрапив у серйозну аварію, довго лікувався у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому місті не було, треба було їхати до обласного центру. Марійка вирішила, що вступить наступного року. Не могла вона залишити батьків самих у такий важкий час. Влаштувалася працювати в школу.
Лікарі запевняли, що з часом батько зможе встати на ноги, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала дачу, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.
— Годі, досить марно витрачати гроші. Нічого не треба, все одно не встану, — сказав він одного разу.
Характер його зіпсувався, він став злим і підозрілим, до всього придирався. Найбільше діставалося, звісно, матері. Якщо він кликав, вона мусила кидати все й бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, або щось запитати, або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
— Василю, ти ж міг би й сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мати.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі жаль. Тобі добре говорити, ти на ногах. Важко принести склянку води? — сердився батько.
Він міг у гніві кинути в матір склянкою чи тарілкою. Все частіше батько просив купити йому горілки. А випивши, виливав злість на матері. Ніби то вона була винна в тій аварії.
— Тату, не пий, не допоможе, тільки гірше буде. Нема чим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Марійка.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш відняти? У книжках твоїх брехня. Сам їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не здатний, — бурчав він.
— Мамо, не купляй йому більше горілки, — просила Марійка.
— Не куплю, так кричатиме. Йому важко. Що вже робити… — зітхала мати.
— Треба не пити, а займатися, вправи робити. Лікарі ж казали, що він може ходити. Він сам не хоче. Просто йому подобається знущатися над нами, а ми бігаємо коло нього, — сердилася Марійка.
Батька, звичайно, шкода, але й їм з матір’ю нелегко. Одного разу Марійка повернулася зі школи втомлена, боліло горло, хотілося полежати. А батько то й кликав її. І Марійка не витримала.
— Годі. Я втомилася, ледве на ногах стоя. Ти на колесах, сам доїдь до кухні і пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у паралімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Ну ж бо, вперед, сам. А мені не коли, до уроків готуватися треба. — І Марійка пішла до себе.
Чула, як по підлозі шурхали колеса інвалідного візка, як батько зі стуком поставив на стіл склянку на кухні, як колеса пройшурхали повз її двері, на мить пригальмуючи. Чекала, що він розмаху двері візком, почне кричати. Але колеса пройшурхали далі коридором. З того часу батько став більш самостійним.
У теплу погоду Марійка залишала відчиненим балкон. Батько під’їжджав і сидів перед дверима — «гуляв». Проїхати у вузькі двері і через поріг він не міг. Звісно, треба б розширити дверні отвори, але де взяти грошей.
— Віддайте мене в будинок для літніх, — випивши, просив батько.
— Що ти кажеш? Як можна? Ти живий, це головне. А решта налагодиться, — заспокоювала його мати.
— Поки ти так говориш, потім набридне за мною доглядати. З жалю житимеш і терпітимеш. Нащо тобі каліка? Ти ще молода…
Ось так і жили. Непомітно пролетів рік, знову настала дощова осінь. Одного разу Марійка вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинки, як почався дощ, сильний, холодний. Вона сховалася під скляним навісом зупинки, але краплі дощу залітали й сюди. Машини, що проїжджали повз, не збавляли швидкості, мчали прямо по калюжах, обливаючи людей на зупинці бризками бруду. Марійка стояла, нахмурившись, як надутий горобець.
Раптом поруч зупинився вантажівка. З неї вийшов хлопець. Тримаючи над головою куртку, він заскочив під навіс до Марійки.
— Сідай у машину, підвезу до дому.
Марійка вже добре промокла, ноги змерзли. Вона підхопилася під його куртку, пропахлу бензином і мастилом. Хлопець допоміг їй залізти у кабіну. Тут було сухо й тепло.
— Олег, — представився він.
— Марійка.
— Марія, значить. Куди їдемо, Маріє?
Вона назвала адресу. Усю дорогу Олег розповідав, чому став водієм.
— Мати сама мене виховувала. Настав час піклуватися про неї. Сусід взяв мене до себе в автосервіс. А коли повернувся з армії, сам сПавло привіз Марійку додому, взяв її за руку і сказав: «Тепер ми будемо разом», і в цю мить вона зрозуміла, що її справжнє щастя — саме в ньому.
