**Щоденник**
Ранковий ізмороз ще вкривав річку, а старі дошки мосту хрустіли під кріпами. В селі йшло своє життя: хлопці з ранцями навпросте перебігали до зупинки, де чекав шкільний автобус; похила Ганна Іванівна обережнокрокувала через щілини, тримаючи в одній руці торбинку з молоком, а в іншій палицю. За нею повільно їхав триколісний велосипед на ньому сусідський Юрко, років пяти, уважно стежив, щоб не впасти у дірку.
Вечір біля крамниці збирав людей на лавці: обговорювали ціни на яйця, черну відлигу, хто як перезимував. Міст зєднував дві частини села за ним залишались грядки й цвинтар, а далі дорога вела до райцентру. Інколи хтось зупинявся біля води, дивився на кригу, що ще не зійшла з середини річки. Про міст зігадували рідко він був тут завжди, частиною краєвиду.
Але цієї весни доски почали скрипіти голосніше. Дід Семен Гнатович першим побачив нову тріщину біля поручнів торкнувся її й похитав головою. На зворотному шляху почув розмову двох жінок:
Усе гірше Не дай Боже, хтось провалиться.
Та годі тобі! Скілко років стоїть
Слова зависли у повітрі разом із березневим вітром.
Ранок був похмурим і сирим. На стовпі біля повороту зявився архівний папір під плівкою: «Міст закрито за рішенням адміністрації через аварійний стан. Прохід та проїзд заборонено». Підпис голови сільради був чіткими. Хтось вже намагався відігнути куток оголошення переконатись, що це не жарт.
Спочатку ніхто не повірив серйозно: діти потяглися до річки звичною дорогою, але повернули на вході висіла червона стрічка із написом «Вхід заборонено». Ганна Іванівна довго дивилася на неї поверх окулярів, потім повільно розвернулася й почала шукати обхід уздовж берега.
Біля крамниці збилося з десяток людей: мовчки передавали оголошення по колу. Першим заговорив Василь Якович:
І що тепер? До автобуса не дістати Хто возитиме продукти?
А якщо комусь терміново до міста? У нас же тільки цей міст!
Голоси звучали тривожно. Хтось запропонував йти кригою але вона вже починала відходити від берега.
До обіду новина розлетілася селом. Молоді дзвонили до райадміністрації питали про тимчасову переправу чи човен:
Кажуть, чекати комісії
А якщо терміново?
У відповідь чули формальні фрази: обстепження проведено, рішення прийнято заради безпеки мешканців.
Того ж вечора біля клубу зібрали сход прийшли майже всі дорослі, одягнені тепло через сирість і вітер з річки. У залі пахло чаєм із термоса; хтось витирав запотілі окуляри рукавом.
Спочатку розмови були тихі:
Як дітей до школи возити?.. Добре до траси далеко.
Продукти ж возять з міста
Спорили, чи можна самотужки лагодити міст чи зробити тимчасовий настил. Хтось згадував минулі роки, коли разом латали дірки після повені.
Виступив Мирослав Петрович:
Треба офіційно звернутися до адміністрації! Просити дозвіл хоча б на тимчасову переправу!
Підтримала його Оксана Михайлівна:
Якщо всі разом підпишемося швидше погодять! Інакше чекатимемо місяцями
Домовились скласти колективний лист: записувати тих, хто готовий працювати чи дати інструменти.
За два дні делегація з трьох осіб їздила до райцентру зустрічатися з чиновником. Той прийняв їх сухо:
За законом будь-які роботи через річку мають бути узгоджені, інакше відповідальність на громаді! Але якщо оформите протокол сходу
Мирослав Петрович впевнено подав папір із підписами односельчан:
Ось рішення нашого сходу! Дозвольте зробити тимчасовий настил!
Після короткої наради чиновник усно погодився, за умови дотримання безпеки. Пообіцяв виділити цвяхи й дошки зі складу ЖЕКу.
Наступного ранку вже всі знали: дозвіл отримано, чекати більше не можна. На старому мості висіли нові таблички, а біля води лежали перші дошки й пачка цвяхів те, що вдалося добути. Чоловіки зібралися біля берега ще до світанку: Мирослав Петрович, похмурий, у старій телогрейці, першим узяв лопату розчищати йти до води. За ним підтягнулися інші: хто з сокирою, хто з мотком дроту. Жінки не стояли осторонь носили чай у термосах, хтось приніс ватяні ручвиці для тих, хто забув свої.
Біля річки ще лежала крига, але ближче до берега земля вже розмокла. Чайки грузли в болоті, дошки клали просто на мерзлу землю й підтягували до краю. Кожен знав свою справу: хтось виміряв відстань, щоб настил не зїхав у воду, хтось тримав цвяхи в зубах і цілився молотком. Діти збірали гібляки для багаття їх просили не плутатися під ногами, але їм кортіло бути поряд.
Ста
