Коли мене просять «поглянути на кота, бо, можливо, з віком у нього щось не так», я спочатку дивлюсь не на тварину, а на людей, які знаходяться поруч. Бо коли у тварини зявляються дивні звички, це майже завжди про когось іншого.
Тепер мене викликає сусідка Марина Петрівна. Вона живе на другому поверсі старої киевської хрущовки, де зимою стіни скриплять, ніби скаржаться на холод. Вона каже:
Там бабуня з котом. Раніше до неї приходили різні люди, а тепер лише листоноша. Вона каже, що все в порядку, та ви могли б подивитися Кіт у неї щодня о пятій вечора сідає біля дверей і не рухається. Сидить, немов картина. А бабуня ніби нічого не помічає.
Я вирушаю.
Двері відкриває бабуня. Невелика, з акуратною зачіскою і в шерстяному жилеті з довгими петлями. За спиною у неї старий шафакупе, на підвіконні стоять флакони з ароматом мяти та груші, а радіо «Океан» вже десять років грає лише одну станцію. Пахне гречкою, мятою і якоюсь іншою, дуже знайомою, майже невловимою ноткою.
Доброго дня Ви, мабуть, той самий ветеран? Заходьте, тільки не роззувайтесь, бо холодно.
Я ветеринар, так. А кіт де?
Він соромязливий. Сховався під кріслом. У нього так: гостей не любить, а своїх навіть спати на ньому не відмовиться. Він лише ввечері до людей підходить. О о пятій.
Я запамятовую це «о пятій», не уточнюючи, чи це ранок, чи вечір. Кіт справді під кріслом. Рудий, пузатий, щонайменше десять років. Ніс сухий, вуса як антени, в очах нерозуміння. Типу: «Хто ти і що ти тут так зайшов?»
Поки я сідаю на пухнастий пуф, ще з тих часів, коли їх шили вдома, бабуня починає говорити сама:
У нього, знаєте, усе за розкладом. Вранці їмо кашу, потім я дивлюсь телевізор, а він на підвіконня. А о пятій сідає біля дверей. Завжди.
Чому саме о пятій?
Тоді діти дзвонили. Тепер не дзвонять, а він все одно чекає.
Ви кажете, що з ним все гаразд А ви сама як?
Я? Мені достатньо. Телевізор працює, гречка є. Чого ще треба?
Кіт, між тим, виходить зпід крісла, не до мене, а до дверей. Перевіряє, чи не скрипнула ручка, потім лягає на килимок, притискаючи морду до теплої складки шерстяного пальта, яке ніби ніколи не прибирають.
Він чекає, каже бабуня. Можливо, думає, що вони прийдуть. А я не заважаю. Нехай сподівається.
Того дня я не читаю лекцію про те, що коти не «чекають», а просто люблять рутину. Не кажу, що треба більше активності, нових іграшок, збагаченої обстановки. Бо це був не просто кіт і не просто старість. Це щось інше.
Здається, у них двох є свій особистий змов: «Ми сидимо тут, щоб ніхто не помічав, як минає час».
На прощання бабуня каже:
Якщо пройдете повз, заходьте. Я можу спекти пиріг. Або просто так. Котові буде приємно.
Я киваю.
А потім ловлю себе на думці, що, можливо, і мені треба таке.
Минає два тижні. Я проїжджаю цим районом, везу кішку на крапельниці після операції. І розумію, що думаю про Марину Петрівну частіше, ніж про половину знайомих.
У кожного лікаря є пацієнти, до яких хочеться повертатися. Не через «тривогу», а через спокій. Там тиша, як у бібліотеці: не лякає, а гріє.
Коли я натискаю кнопку домофону, вона не дивується. Сказує лише:
Пиріг ще не готовий, а чай вже чекає.
Я входжу, а кіт вже сидить біля дверей на тому ж місці, на тій же складці. Ніби все це не пауза, а просто вдих.
Тепер у мене і дзвінок, і календар, каже вона. Якщо зранку не мяукає це понеділок. У понеділок я почуваюся погано.
Вона не жартує. Говорить, як є.
Я розумію: бабусі з котом пощастило, бо у них чесні стосунки. Він не обіцяє, що все буде добре, а просто поруч. А вона не бреше, що все чудово, а щодня ставить йому молоко. Щоранку.
Знаєте, раптом каже вона, у мене були годинники з кукушкою. Мій чоловік відремонтував їх взимку, коли ми тільки одружилися. А потім я зняла стрілки, бо боляче було дивитися, як йде час, коли з ким не поділитися.
Тепер годинники висячі без стрілок. Але кожен день о пятій кіт сідає біля дверей.
Я дивлюсь на цього рудого, ледачого, товстого «буддиста» біля килимка і думаю: ми, люди, вигадуємо цілі системи, щоб нагадувати собі про важливе. Ставимо нагадування, підписуємо календарі, ставимо таймери. А тварини просто сидять і чекають. І цього достатньо.
Я питаю, чи діти ще дзвонять.
Рідко. Вони хороші, просто їхнє життя. А у мене гречка і кіт. І ви, лікарю.
Я не лікар. Я просто люблю слухати.
Тоді ви кращий за лікаря.
Перед відходом я сідаю поруч з котом. Він не рухається, лише хвіст підстрибує, як антена.
Я торкаюся пальто. Воно холодне, але від нього все одно пахне життям, не смутком, а очікуванням.
А якщо вони приїдуть? раптом запитує бабуня.
А якщо, відповідаю я.
Тоді кіт перший помітить. У нього радар. Вчора, до речі, він сидів біля дверей зранку, я навіть чай розлити під думку, що це сюрприз. А це була сусідка.
Ми сміємося, але сміємося, як ті, хто давно не сміявся.
Коли я виходжу, починає падати сніг, пухнастий, який не скрипить, а ніжно хруме. У цьому хрусті я чую майже голос:
«Скоро».
Я приїжджаю з порожніми руками, навіть без коробки для аналізу сечі. Просто так. Іноді пацієнти викликають не через хворобу, а через самотність, і ти, як лікар, нічого не лікуєш, а лише перевіряєш, чи живі очі.
Того дня бабуня відчиняє двері швидше, ніж зазвичай.
Я знала. Сьогодні він знову сидів біля дверей з самого світанку, каже вона.
Кіт проходить повз мене, наче мимо меблів, сідає біля шафи й навіть не мяукає.
Знаєте, раніше він спав під ногами мого чоловіка, прямо в вигині коліна. Коли чоловік помер вона робить паузу. Він все одно лягав туди. Спочатку я гнала його, а потім зрозуміла, що він тримає місце для нього.
Ми сідаємо пити чай.
Я знайшла старий альбом. Там ми з дітьми на дачі. Хочете подивитися? питає вона.
Я погоджуюсь, не тому що люблю фотоальбоми, а тому, що коли люди діляться спогадами, вони ніби очищаються, стають прозорішими.
На одній фотографії чоловік у шезлонзі, а поруч кіт. Той самий, лише рудішого, з тоншим хвостом, ніби на пять років молодший.
Підпис: «Літо, тато, Васик і малина».
Біля дівчинка з кучерявими косичками.
Це Онуфрія, молодша. Вона кохала кота більше за всіх. Тепер у неї свої діти, свої коти Хоча, додає бабуня, я впевнена, що вона його впізнала б, якби його побачила.
Через кілька днів мені дзвонять.
Голос напружений, чужий.
Це вибачте, це Петрович? Ветеринар? Я знайшла ваш номер на холодильнику у матері. Це Онуфрія, дочка.
Так, слухаю.
Я хотіла спитати цей кіт це той Самик? Він у вас до сих пір?
До сих пір, відповідаю.
Настає довга тиша.
Просто я знайшла фото і зрозуміла, що вінєдиний, хто не уїхав. Жодного разу. Навіть на дачу.
Так. Він і зараз сидить біля дверей так само.
О пятій?
О пятій.
У вихідні бабуня не відкриває двері одразу. Я вже хвилююся, коли чую, як клацне замок.
Вибачте. У мене руки тряслись. Я вчора плакала.
Кіт сидить у кутку, на ним червоний нашийник із бантиком.
Це Онуфрія принесла. Приїхала з сином.
Пауза.
А син такий же, як кіт. Тихий, лише слухає. Потім каже: «Запамятаю тебе назавжди».
Бабуня знову плаче, але вже без болю.
Я йду пізніше, ніж звично. Коли обертаюся, у вікні сидить кіт, дивиться назовні, ніби знає, що комусь з нас судилося повертатися знов і знов, доки не стане зовсім тихо або зовсім тепло.
