Коли мене просять «поглянути на кота, бо, можливо, з віком у нього щось змінилося», я спершу не дивлюсь на тварину, а на людей поруч. Бо якщо у тварини зявляється «дивна поведінка», то майже завжди це відображає когось іншого.
Сьогодні мене викликала сусідка, Тетяна Миколаївна. Вона живе на другому поверсі старої панельки, где зимою стіни скриплять і холод проникає крізь щілини. Тетяна сказала так:
Там у бабусі з котом. Раніше до неї часто приходили люди, а тепер лише листоноша. Вона каже, що все в порядку, але ви б поглянули Кот щодня о пятій вечора сідає біля дверей і ні руху. Просто сидить. Годинами. А бабуся наче нічого не помічає.
Я вирушив.
Двері відчинила бабуся невелика, з акуратно підстриженою зачіскою і в теплій шерстяній жилетці з довгими бічними кишенями. За її спиною старий шкаф з сервізом, підвіконня, заповнене ароматичними флаконами і радіо «Україна», яке вже десятиліттями грає одну і ту ж мелодію. Пахне гречаною кашею, мятою і якимось знайомим, майже незбагненним запахом.
Добрий день Ви, напевно, той самий ветеринар? Заходьте, тільки не знімайте взуття, бо холодно.
Я ветеринар, так. А кіт де?
Він схований. Під кріслом. У нього так: гостей не любить, а своїх будь ласка, лягайте на нього. Виходить лише вночі, а саме о пятій.
Я одразу запамятав «о пятій», не уточнивши, чи це ранок, чи вечір, бо ця деталь запала в память.
Кіт справді був під кріслом. Рудий, пузатий, щонайменше десять років. Ніс сухий, вуса, наче антени, в очах незрозуміння. Таке враження, ніби: «Хто ти і чому зайшов у мою берлогу?»
Сидячи на старому пуфі, набитому ватою, я почув, як бабуся сама починає розповідати:
У нього все за розкладом. Вранці їмо кашу, я дивлюсь телевізор, а він сидить на підвіконні. А о пятій завжди біля дверей.
Чому саме о пятій?
Діти дзвонили о пятій. Раніше. Тепер не дзвонять, а він все одно чекає.
Ви казали, що з ним все гаразд А ви самі?
Я? Мені чого треба? Телевізор працює, каша є. Чого ще до мене?
Кіт, тим часом, вийшов зпід крісла, не до мене, а до дверей. Перевірив, чи не заїхала ручка, потім влаштувався на килимку, притулив морду до теплої складки шерстяного пальто, яке, здається, ніхто не прибирає.
Він чекає, сказала бабуся. Можливо, думає, що вони прийдуть. А я не заважаю. Хай сподівається.
Того дня я не почав читати лекцію про те, що коти не «чекають», а просто люблять рутину. Не сказав, що потрібна більша активність, нові іграшки, збагачене середовище. Бо це був не просто кіт і не просто старість. Це був щось інше.
Здається, у них двох є власний змовний план: «Ми сидимо тут, щоб ніхто не помітив, як минає час».
На прощання бабуся сказала:
Якщо будете проходити повз заходьте. Я можу спекти пиріг. Або просто так. Коту буде приємно.
Я кивнув.
І тоді спіймав себе на думці, що, можливо, і мені теж потрібен такий спокій.
Пройшло два тижні. Я їду по цьому району, возив кішку на крапельниці після операції.
І раптом зрозумів, що думаю про бабусю частіше, ніж про половину знайомих.
У кожного лікаря є пацієнти, до яких хочеться повертатися. Не тому, що це «тривожно», а тому, що спокій. Тиша, наче в бібліотеці: не лякає, а зігріває.
Коли я подзвонив у домофон, вона не здивувалась.
Пиріг ще не готовий, а чай будь ласка, відповіла вона.
Зайшовши, я побачив кота, який уже сидить біля дверей на тому самому місці, на тій же складці. Наче це не перерва, а просто пауза для вдиху.
Тепер у мене і дзвінок, і календар, сказала вона. Якщо вранці не муркоче значить, понеділок. У понеділок я погано себе почуваю.
Вона не жартує. Говорить, як є.
І я розумію: бабусі з котом пощастило. У них чесні стосунки. Кіт не обіцяє, що все буде добре. Він просто поруч. А вона не бреше, що все прекрасно. Вона просто ставить йому молоко кожного ранку.
Знаєте, раптом сказала вона, у мене колись були годинники, з кукурудою. Мій чоловік їх полагодив у нашу першу зиму. Потім я зняла стрілки, бо боляче дивитися, як минає час, коли немає з ким його ділити.
Тепер годинники висять без стрілок. Але щодня о пятій кіт садиться біля дверей.
Я спостерігав за цим рудим, ледачим, товстим буддистом на килимку і думав: ми, люди, вигадуємо цілі системи, щоб нагадувати собі про важливе. Встановлюємо нагадування, підписуємо календарі, ставимо таймери.
А тварини просто сидять і чекають. І цього достатньо.
Я запитав, чи діти ще дзвонять.
Рідко. Вони хороші. Просто їхнє життя зайняте. А у мене гречка і кіт. І ви, доктор.
Я не доктор. Я просто люблю слухати.
Тоді ви кращий за доктора.
Перед відходом я сів поруч з котом. Він не пошевелився, лише хвіст піднявся, як антена.
Я торкнувся пальто. Воно було холодне, але все одно пахло життям, не сумом, а очікуванням.
А вдруге приїдуть? раптом спитала бабуся.
А вдруге, відповів я.
Тільки кіт перший помітить. У нього радар. Вчора, до речі, він сидів біля дверей зранку. Я навіть чай розлила, думала, що це сюрприз. А це була сусідка.
Ми посміялися. Але сміялися, як ті, хто давно не сміявся.
Коли я вийшов, сніг почав падати. Пухнастий, який не скрипить, а тихо хрумтить.
У цьому хрусті був схожий на голос шепіт:
«Згодом».
Я знову приїхав порожніми руками, без коробки для аналізу. Просто так. Іноді пацієнти викликають не через хворобу, а через самотність. І ти, як лікар, нічого не лікуєш, а лише перевіряєш, чи живі очі.
Того дня бабуся відчинила двері швидше, ніж зазвичай.
Я знала. Сьогодні він знову сидить біля дверей з самого світанку, сказала вона.
Кіт пройшов мимо мене, як мимо меблів, сів біля шафи і навіть не мявкнув.
Знаєте, раніше він спав у коліни чоловіка, прямо в вигині. А коли чоловік помер пауза. Він все одно лягав туди. Спочатку я намагалася його відганяти, а потім зрозуміла: він тримає місце для нього.
Ми сіли пити чай.
Я тут знайшла старий альбом. Там ми з дітьми, ще на дачі. Хочете подивитися?
Я захотів. Не тому, що люблю фотоальбоми, а тому, що коли люди ділять спогади, вони ніби стають чистішими, прозорішими.
На одній з фотографій чоловік у шезлонгу, а під його ногами кіт. Той же, лише рудіший, з тонким хвостиком, на пять років молодший. Підпис: «літо, тато, Вася та малина».
Поруч дівчинка з кудлатими косичками.
Це Зоряна, молодша. Вона кішку любила найбільше. Тепер у неї свої діти, свої коти Хоча, додала бабуся, я думаю, вона б його впізнала, якби його побачила.
Через кілька днів мені зателефонували. Голос був напружений, чужий.
Це вибачте, це Петро? Ветеринар? Я знайшла ваш номер на холодильнику у мами. Це Зоряна, донька.
Так, слухаю.
Я хотіла спитати цей кіт це той самий, Вася? Він у неї ще?
Так, відповів я.
Настала довга тиша.
Просто я знайшла фото і зрозуміла, що він єдиний, хто не уїхав. Жодного разу. Навіть на дачу.
Так. Він і досі так само сідає біля дверей.
О пятій?
О пятій.
У вихідні бабуся не відчинила двері одразу. Я вже почав хвилюватися, коли почув, як скрипить замок.
Вибачте, у мене тряслися руки. Я вчора плакала.
Кіт сидів у кутку. На ньому був червоний нашийник з бантом.
Це Зоряна привезла. Приїхала з сином.
Пауза.
А син такий же, як кіт. Тихий. Тільки слухає. А потім каже: «Запамятаю тебе назавжди».
Бабуся знову заплакала, але тепер це був не біль.
Я залишився довше, ніж звичайно.
І коли я обернувся, у вікні сидів кіт, дивився у бік. Ніби знав, що комусь із нас судилося повертатися знову і знову, доки не стане зовсім тихо або зовсім тепло.
