— Їсти сьогодні будемо? — Батько ввалився на кухню й упав на табуретку біля столу. Ніжки неприємно заскреготіли по підлозі. Мати мовчала, а Ірина напружилася у своїй кімнаті.
— Я з ким розмовляю? Дивись на мене! — гримнув батько й ударив кулаком по столу.
Ірина знала, що мати обернулася, з її очей сочився страх.
— Чого витріщилась? Жерти давай! Чоловік з роботи прийшов. Знаю я вас, баб, вам би тільки язиками чесати та хвостом крутити, — пробурмотів він уже тихше.
Мати загриміла посудом, метушливо знімаючи тарілку з сушарки над раковиною.
— Знову макарони? Набридли, — гаркнув батько. Ірина зіщулилася в своїй кімнаті, чекаючи, що зараз почується дзвін розбитої тарілки. Ні, обійшлося… Деякий час із кухні не долинало жодного звуку. Ірина вийшла зі своєї кімнати й зазирнула на кухню. Батько сидів до неї спиною. Мати махнула їй рукою, мовляв, іди. І Ірина миттєво зникла з дверного отвору, ніби її й не було. Вона замкнулася в своїй кімнаті й уткнулася в підручник, але після кожного речення зупинялася й прислухалася. Наче тихо. Сьогодні батько поводився досить спокійно. Потім вона чула, як він пройшов повз її двері до їхньої з матір’ю кімнати, щось бурмочучи собі під ніс, і там затих.
Вона чула це майже щодня. За звуками визначала, що відбувається на кухні. Батько ніде не працював постійно. Не міг довго втриматися на одному місці через пиятики, перебивався тимчасовими заробітками. Коли мами не було вдома, Ірина намагалася не залишатися з ним у квартирі, йшла до подруг після школи або сиділа на сходинках на сходах і чекала маму.
— Привіт. Чого на сходах сидиш? Ключі забула? — Микита зупинився перед Іриною. Він жив на п’ятому поверсі.
— Начебто так, — буркнула вона. Їй було соромно, що він застав її на сходах.
Микита пройшов повз, піднявся на дві сходинки й зупинився.
— Замерзнеш, не можна на бетонних сходинках сидіти. Ходімо до мене.
Ірина не відповіла.
— Ходімо, — строго сказав Микита, і вона підкорилася. Він був старшокласником, а вона звикла слухатися старших.
Микита відчинив двері своєї квартири й пропустив Ірину вперед.
— Мам, я прийшов. І не сам! — гукнув він, зачинивши вхідні двері.
— А з ким? — у передпокій вийшла Марія Олегівна, мама Микити.
— Добридень, — тихо привіталася Ірина.
— Добридень. Ірина, здається?
— Уявляєш, піднімаюся по сходах, а вона на сходинках сидить, — роздягаючись, повідомив Микита.
— Ключі забула? — запитала Марія Олегівна. — Роздягайтеся й мийте руки, я поки обід розігрію.
Ірина пройшла в кімнату й оглянулася. Квартира така ж, як і в них, але затишніша й гарніша. Обід здався дуже смачним, хоча їли звичайний курячий суп і макарони з сосисками.
— Дякую, дуже смачно, — подякувала вона.
— Наступного разу не сиди на сходах, піднімайся відразу до нас, — сказала Марія Олегівна. — Домовились?
Ірина кивнула.
— Дякую, мам. Ми до мене підемо. Ходімо, — Микита встав і зробив Ірині знак рукою. Вона підвела очі на Марію Олегівну. Та згідно кивнула.
Увійшовши до кімнати Микити, Ірина здивувалася, що прибрано, речі не розкидані, чисто, на стіні постери відомих гуртів, кольорових мотоциклів.
— Любиш гонки? — запитала вона.
— Не дуже, просто постери гарні.
— А в мене нема комп’ютера. Точніше, є, монітор батько розбив. Грошей нема купити новий.
— У мене планшет є, хочеш дам? — відразу запропонував Микита.
— Ні, батько побачить, продасть.
— Тоді приходь до мене й займайся, коли треба.
— А ти вже вирішив, куди вступатимеш після школи? — Ірина поторкала макет літака. — Сам зробив?
— Звісно. Я хочу в авіаційний інститут вступати.
— Льотчиком будеш?
— Ні, літаки конструювати, — поблажливо посміхнувся Микита.
Він подобався всім її однокласницям. Красень. Завтра в школі дівчатам розкаже, що була в Микити Смоліна вдома, заздритимуть.
Час за розмовою пролетів непомітно. Ірина подивилася на годинник і схопилася.
— Мені пора, мама, мабуть, уже прийшла.
Іти страшенно не хотілося, але й зловживати гостинністю теж. Микита вийшов провести її в передпокій.
— Ти приходь, не сиди на сходах, — сказав він на прощання.
Ірина ввійшла до своєї квартири й побачила на вішалці мамине пальто. З кухні долинав дзвін посуду — мама готувала вечерю.
— Ти звідки так пізно? — визирнула вона з кухні.
— Я на п’ятому поверсі була, у п’ятнадцятій квартирі.
— Ти б не вешталася по квартирах. Що люди про нас подумають? Вечеряти будеш?
— Ні, тьотя Маша нагодувала. Я уроки піду робити. Він вдома? — Не чуєш? Хропе, як паровоз. І де тільки гроші взяв? Нажерся знову, — зітхнула мати.
Відтоді Ірина часто бувала в Микити. Якщо зустрічала його на перерві, кивала й зніяковіло червоніла. Він вітався й проходив повз.
Іноді Ірина не заставала Микиту вдома, він по вечорах займався в спортивному клубі. Тоді тьотя Маша розповідала про сина, про чоловіка, який помер кілька років тому.
Зима змінилася весною, настало літо. Ірина більше не піднімалася до Микити, гуляла з подругами або сиділа на лавці біля будинку.
— Чого не заходиш? — запитав якось Микита, зустрівши її на вулиці. Ірина знизала плечима.
— Ти вже склав екзамени? Коли поїдеш вступати?
— Я не поїду. Буду вчитися тут, у політесі. Матір не хочу саму залишати.
— Чудово! — зраділа Ірина.
А восени вона одного разу зайшла до нього, нібито задачу не могла розв’язати. Але чомусь балакати, як раніше, не виходило. Ірина соромилася Микиту, почувалася скуто й ніяково. Він змінився, подорослішав і став ще гарнішим.
Тієї зими помер батько, отруївся паленою горілкою. Мама не плакала навіть на похороні, а Ірині чомусь було його шкода. Тепер не було потреби чекати маму з роботи, не було причини підніматися до Микити.
Мама ще довго здригалася від дзвінків, і в її очах спалахував страх.
— Мам, ти чого? Нема ж його, — говорила Ірина.
— Звичка, — відповідала мама.
Ірина вже вчилася в одинадцятому класі. Одного вечора вона стояла біля вікна й чекала на Микиту.
— Ти чого без світла? Все Микиту видивляєшся? — у кімнату ввійшла мама й клацнула вимикачем.
— Просто дивлюся у вікно, — сердито відповіла Ірина, застигнута зненацька.
— Він дорослий, дівчина в нього є. Красива. Краще б уроки вчила, — зітхнула мама.
У Микити є дівчина! Серце розривалося від горя й ревнощів. Ірина не бачила Микитину дівчину, але вже ненавиділа її. А одного разу зіткнулася з ними у дворі.
— Ірко? Привіт, чого не заходиш? — привітно запитав Микита. Його дівчина стояла поруч і крижаним поглядом дивилася на Ірину. Через високий зріст дивилася зверхньо, навіть презирливо, як на мишу. Микита теж був високий, і все ж він дивився на Ірину по-іншому.
— Ти в якому вже класі вчишся?
— У випускному.
— Як швидко час летить. А я дивлюся, ти похорошіла, подорослішала, не впізнати тебе одразу. Куди вступати збираєшся?
— Микито, ходімо. — Дівчина незадоволено смикнула його за руку.
— Бувай, удачі! — сказав Микита, і вони пішли під руку.
Ірина провела їх довгим поглядом. «Холодна, як рибина, а замість очей крижинки вставлені, — зло подумала вона. — Звісно, їй більше пасувало б прізвисько Снігова королева, але завелика честь». І Ірина стала називати її про себе Рибиною.
Йшов час, Ірина закінчила школу й вступила до медичного інституту. А Микита отримав диплом і влаштувався на роботу, невдовзі купив собі машину. Ірина навчилася визначати її за звуком мотора, кидалася до вікна, коли він під’їжджав до під’їзду.
Якось Ірина йшла з інституту й зустріла у дворі Марію Олегівну. Та повільно кудись ішла з палицею, помітно кульгаючи.
— Добридень, тьотю Машо, — привіталася Ірина. — Що з вами, чому кульгаєте?
— Нога розболілася, сили нема терпіти. Ледве ходжу. Лікар сказав, операцію треба робити, суглоб штучний ставити, а я боюся, — поскаржилася Марія Олегівна.
— То скажіть, що купити, я збігаю в магазин, мені неважко, — відразу запропонувала Ірина.
— Сходи, бо Микити ніколи нема вдома…
Так Ірина знову стала забігати до Микити, щоправда, з ним зустрічалася вкрай рідко. Вона ходила в магазин, допомагала з прибиранням його мамі.
Одного разу насмілилася й запитала про Микитину дівчину.
— Лера, звісно, красива дівчина, але надто манірна. Весь час мовчить, не знаєш, як до неї й підступитися. Чужа вона якась. Ось ти своя. Не така потрібна наречена моєму синові, — зітхнула Марія Олегівна. — А ти чого розпитуєш? Чи не закохалася в нього?
Ірина опустила очі.
— Не журися. Була б ти старшою, кращої жінки Микиті й не треба. Зустрінеш ти ще своє кохання.
— Не потрібне мені інше кохання, — тихо сказала Ірина й побігла.
Якось вона зайшла до Марії Олегівни запитати, що купити в магазині. Двері відчинила Рибина.
— Чого тобі? — непривітно запитала вона.
— Я до тьоті Маші…
— Нема її. Микита її в лікарню повіз на машині.
Здавалося, Рибина спеціально високо задерла підборіддя, щоб дивитися на Ірину зверху.
— Чого ти швендяєш сюди без кінця? — Рибина блиснула крижинками очей.
— Я не швендяю, я тьоті Маші допомагаю, в магазин ходжу.
— Теж мені помічниця. Не ходи більше сюди. Якщо треба, я сама допоможу. Ми скоро з Микитою одружимося й тут будемо жити. Іди звідси, бо після тебе речі пропадають, — грубо сказала Рибина.
— Які речі? — спалахнула Ірина.
— Каблучку. Я на раковині у ванній каблучку залишила. Потім зайшла, а каблучки нема. Ти взяла, більше нікому.
— Та я далі передпокою не ходжу, — гнівно вигукнула Ірина.
— А я не знаю, може, ти без мене заходила. Краще по-доброму віддай, бо поліцію викличу. — Рибина подалася вперед і нахилила голову. Злі крижані очі опинилися зовсім близько. Ірина відсахнулася.
— Не брала я твоєї каблучки!
— А ти доведи. — Рибина зробила до неї крок, очі-крижинки опинилися зовсім близько. Ірина не витримала, розвернулася, рвонула на себе двері й зіткнулася з Микитою.
— Чого ви так голосно розмовляєте? На сходах чути. — Микита перевів погляд з Ірини на Рибину. Ірина теж озирнулася.
Рибина випросталася й лагідно всміхалася Микиті.
— Уже повернувся? — як ні в чому не бувало, запитала вона.
Ірина хотіла втекти, але Микита втримав її за руку.
— Що сталося?
— Вона… Вона звинуватила мене, що я каблучку її взяла. Не брала я нічого, я навіть у ванну не заходила.
— Яка каблучка? — Микита міцно тримав Ірину за руку й дивився на Рибину.
— З рожевим камінчиком. Здається, я її загубила, не знаю, де залишила. Запитала, чи не бачила вона її, — медовим голосом пояснила Рибина.
— Вона бреше! Вона сказала, що це я її взяла, поліцію хотіла викликати. — Ірина вирвала руку й кинулася вниз по сходах. Її душили сльози.
— Та йдіть ви обоє! — з відчаєм сказала Ірина, влетівши у свою квартиру й зачинивши двері.
— Ти чого? — у передпокій визирнула мама.
— Мамо! — Ірина кинулася до неї й усе розповіла.
— Знайдеться каблучка, не плач. Микита розбереться, — заспокоювала плачучу дочку мама.
Наступного дня Микита прийшов сам. Мами вдома не було.
— Поговорити треба, — сказав він.
Ірина провела його у свою кімнату. Побачивши на поличці секретера свою фотографію, Микита усміхнувся. Ірина про неї зовсім забула. Вона спалахнула й опустила очі.
— У мене вкрала? А кажеш, не крадеш. Ірина розгубилася й почервоніла ще більше.
— Та годі, мені не шкода. Я прийшов вибачитися. Знайшлася каблучка.
— Де?
— Яка різниця? — тепер Микита відвів очі.
— Є різниця. Вона звинуватила мене в крадіжці. Думаєш, приємно? — голос Ірини тремтів від образи.
Микита взяв її за плечі.
— Ір, вибач. Я ні на мить не повірив, що ти її взяла. Чесно. Загалом, Лері не подобалося, що ти часто приходиш до нас, от вона й вирішила обмовити тебе, щоб ти не приходила більше. А каблучка… Вона випала з її кишені, коли вона впустила куртку.
— І ти її пробачиш? А якщо вона твою маму звинуватить у крадіжці? Від неї всього можна чекати. Рибина холодна!
— Перестань! Вона просто ревнує мене. — Микита суворо глянув на Ірину й прибрав руки з її плечей.
— Микито! Невже ти нічого не бачиш?
— Чого я не бачу? — Микита з жалем дивився на неї. Було видно, що йому набридла ця розмова.
— Я люблю тебе! — випалила Ірина й сама злякалася своєї сміливості. — Люблю з п’ятого класу. Микито, не женися на ній, будь ласка. — Сльози тремтіли в її очах, обличчя Микити розпливалося.
— Ір, ти що, плачеш? Та не буде ніякого весілля. Ми розійшлися.
— Правда? — Ірина зморгнула, і сльози потекли по щоках.
— Дурненька ти. — Микита пригорнув Ірину до себе. — Маму через тиждень випишуть із лікарні. Ти заходь до неї, допоможи, якщо що.
— Звісно! Міг би й не просити.
Микита пішов сумний і задумливий, а Ірина мало не стрибала від радості. Весілля не буде!
Ірина щодня забігала до тьоті Маші, ходила в магазин, мила підлогу, навіть готувати допомагала. Микиту вона не бачила, він приходив пізно. Усі вечори вона пропадала на п’ятому поверсі. Мати тільки головою хитала.
Одного разу Ірина зіткнулася з Микитою на сходах. Від нього явно тхнуло алкоголем.
— Микито, ти що, випив? — Ірина з жахом дивилася на нього, згадуючи батька, страх в очах матері…
— Ну й що? — хитнувшись до неї, сказав він. Ірина відступила назад, не зводячи з Микити переляканих очей. — Ір, ти чого так дивишся? Не бійся, я не стану, як твій батько… — раптом зовсім тверезим голосом сказав він.
А в суботу прийшов до Ірини з букетом квітів і запросив у кіно. Яка ж вона була щаслива!
Тепер Микита по вечорах не затримувався, поспішав додому, де з мамою його чекала Ірина. Більше він не пив. Вони часто ходили в кіно, просто гуляли й сиділи в його кімнаті й цілувалися…
Все ж Іринине кохання розтопило серце Микити.
— Щастя вам, діти. Ти не ображай її, Микито, — попросила мама, коли він зробив Ірині пропозицію.
— Обіцяю, ніколи не скривджу… Ірина пригорнулася до нього, як тонке молоде деревце до високого дуба.
