Щодня наш дім все частіше здригається від сварок — не між мною та чоловіком, а через зятя. Ця людина, яку моя донька обрала собі за чоловіка, виявилася лінивою та безвідповідальною до неможливості. Він не працює вже більше року — десь іноді підробляє, а решту часу сидить вдома. Донька сама тягне на собі родину й виховує двох малюків, перебуваючи у декреті. А він? Він просто є.
Донька, звісно, не може нормально працювати — молодші близнюки потребують постійної уваги. Я запропонувала допомогти. Але з умовою. Так, жорсткою та чіткою: більше не дам ні гривні, доки вона не розлучиться з цим нахлібником. Бо допомагати їй — означає годувати і його. А я не збираюся більше оплачувати чиюсь лінь.
Від самого початку мені не подобався Андрій. Сподівалася, що все минутиме, що вона опам’ятається. Та на жаль — одружилися. Молодість, кохання, ілюзії — затуманили їй розум. І ось тепер ми розгрібаємо наслідки.
Ми з чоловіком віддали їм бабусину квартиру. Раніше там жили квартиранти, і це був наш єдиний додатковий дохід до пенсії. Але в молодих не було грошей на оренду, і ми пішли їм назустріч. Я лише просила: зробіть косметичний ремонт, просто оновіть, щоб дітям було затишно.
Андрій і тут виявив свою сутність:
— Я цим займатись не буду. Я не майстер, я — гуманітарій. Хай цим займаються ті, хто за це отримує. Треба наймати спеціалістів.
А на які гроші, прошу? Він не заробив навіть на шуруп. Все, що він уміє — це філософствувати та скаржитися, як йому не щастить. Працювати ввечері не може, у вихідні «має відпочивати». Звик, мабуть, що все йому винні.
Коли я відверто сказала, що він безробітний, він образився. «Ви до мене несправедливі». А донька? Замість того щоб хоч якось підтримати, почала докоряти мені:
— Через вас ми знову посварилися. Навіщо ви втручаєтесь?
Я вирішила відійти. Але одразу попередила: якщо вляпалася — неси сама. Не бігай з простягнутою рукою. Але коли дізналася, що вона вагітна другою дитиною, точніше — близнюками, — усе всередині обірвалося. Думала, Андрій візьметься за розум, але ні — нуль реакції. Все довелося робити нам. Ми і ремонт доделали, і дитячі ліжечка шукали, і навіть по лікарях водили. Він же — як сидів на дивані з ноутбуком, так і сидить.
Оксана хоча і намагалася з усіх сил, але було видно — сама почала розуміти, кого обрала. Разом ми хоч і з труднощами, але підготували квартиру. Все своїми руками. Ну, він звичайно потім щось купив на розпродажі, але це не виправдання. Коли в тебе на руках родина, ти мусиш бути чоловіком. А він — просто мешканець у домі, де все роблять інші.
Потім ми дізналися, як вони взагалі зводять кінці з кінцями — взяли кредитку. Не сказали ні слова. Ховали. А потім — дзвінок:
— Мамо, ми не витягуємо. Допоможи…
Я була в лютості.
— Оксано! Ти народила дітей від чоловіка, який навіть лампочку не вкрутить! Як ти збиралася все це тягнути сама?
— У нас просто тимчасові складності…
— Які?! У тебе є житло, у тебе є батьки, які все тягнуть на собі. А він навіть не може знайти роботу — то зарплата не та, то їхати далеко, то графік не підходить!
— Мам, ти не розумієш… Він шукає! Просто не хоче працювати за копійки!
— Зате на копійки живемо ми! Ти, твої діти, він — за наш рахунок!
Мені набридло. Я більше не можу бути дійною коровою. Сказала:
— Поки ти не розлучишся — забудь дорогу до нашого дому. Більше ні копійки. Хочеш жити з ним — живи. Але сама.
Вона розридалася.
— Ви хочете, щоб мої діти виросли без батька?
А я сказала те, що давно тримала в собі:
— Краще без батька, ніж з таким. Без прикладу чоловіка, що живе за рахунок інших.
Я мати. Але я більше не хочу бути жертвою. Я хочу бачити, як моя донька виховує дітей із чоловіком, а не з тягарем. Хочу, щоб вона поважала себе. А не просила допомоги, коли він п’є чай із печивом. Я дала все, що могла. А тепер — досить.
