“Спочатку постаріла, тепер ще й захворіла! Все, подаю на розлучення!” — кинув чоловік, роздратовано хлопнувши дверима. Він навіть не здогадувався, наскільки помилявся…
Оксана сиділа за кухонним столом, стискаючи телефон у руках. Голос у трубці повідомив їй таку несподівану новину, що на мить світ навколо зник. Думки метушились у голові, але жодна не складалась у чіткий план.
Що робити? Це питання билося всередині, але відповіді не було. Ділитися з кимось своїм болем Оксана не хотіла — давно зрозуміла, що люди рідко щиро радіють чужому щастю та ще рідше співпереживають у біді. Слова — це одне, а що в душі у людини — невідомо.
Колись вона могла розповісти все батькам. Вони були її опорою. Але тепер їх не було, і Оксані бракувало їх як ніколи. Чоловік? Колись вона йому довіряла, але останнім часом помічала, що він став холоднішим. Частіше жартував про вік, натякав, що “осінь життя” настала занадто швидко. То статтю про те, що жінки старіють швидше, процитує, то вкінці додасть, що вона перестала доглядати за собою.
Але Оксана не бачила, у чому змінилась. Так само ходила до перукарки, робила манікюр вдома після невдалого візиту до салону, купувала стильний одяг. Звісно, роки залишили слід, але ж і чоловік теж не молодшав. Інші пари їхнього віку гуляли, сміялись, будували плани, а Оксана все частіше залишалася сама — чоловік “затримувався на роботі”, і вона добре розуміла, що це просто вигадка.
Розповідати дітям вона не хотіла. Донька нещодавно вийшла заміж, готувалася стати матір’ю, а син навчався в іншому місті. Вирішила їх не турбувати. Але одне знала точно — із чоловіком треба поговорити. Нехай скаже прямо, чи лишився в ньому ще той чоловік, у якого вона колись закохалась.
Ввечері вона зустріла Олега з роботи з серйозним виглядом.
— Щось трапилось? — здивувався він.
— Так, — глибоко зітхнула Оксана. — Мені поставили важкий діагноз. Скажи, якщо мені знадобиться допомога, чи будеш ти поруч?
Олег занервував.
— Який діагноз?
— Неважливо. Важливо, чи залишишся ти зі мною, якщо буде важко?
Він видохнув, провів рукою по обличчю й сів у крісло.
— Оксанко, розумієш… Ти сама дала мені привід поговорити. Я давно хотів, але відкладав. Коротше, я йду. Ти постаріла занадто рано, а тепер ще й хвороба… Вибач, але я не готовий за тобою доглядати. Мені ще жити, а тут… проблеми. До того ж у мене є інша. Ти впораєшся, ти завжди впораєшся.
Він швидко зібрав речі в сумку.
— За рештою пізніше заїду. Лікуйся. Не пам’ятай лихим.
Двері замкнулись, і Оксана залишилася сама. Вона не плакала. Лише втомлено усміхнулась: “Що й потрібно було довести.”
Минуло кілька днів. Оксана сиділа біля вікна, думаючи, що робити далі. Задзвонив телефон — син.
— Мам, ти вдома? — жваво спитав Андрій.
— Так, звісно. Коли приїдеш?
— Ось у чому сюрприз! Мене направляють на практику в нашому місті! Уявляєш?
Оксана засміялась.
— Оце подарунок!
Перший раз за довгий час їй стало легко на душі.
За тиждень Андрій був вдома. Того ж вечора вона вирішила поговорити.
— Андрію, я дізналась дещо важливе… — почала вона. — Мені подзвонив нотаріус. Виявилось, я не рідна донька своїм батькам. Моя справжня мати кинула мене немовлям і поїхала за кордон з багатим чоловіком. Недавно вона овдовіла, знайшла мене через детектива, але не встигла побачити — загинула в авіакатастрофі. Тепер мені пропонують спадщину.
Андрій присвистнув.
— Оце поворот! А ти сумніваєшся?
— Так. Я не знаю, як до цього ставитись. Вона відмовилась від мене, а тепер я маю прийняти її гроші?
— Мам, якщо відмовишся, вони дістануться комусь іншому. А так… Ти будеш забезпечена.
— Ти правий. Але я навіть не знаю, з чого почати. Мови не знаю, закордонного паспорта нема…
— Ми все владнаємо, — впевнено сказав Андрій.
За кілька днів Оксана стояла у незнакомій країні. Поряд був Володимир, юрист, що взявся допомогти.
— Оксано, знаєте, я не відразу погодився на цю справу. Але щось підказало, що зустріч із вами буде важливою, — зізнався він.
Вони оформили документи, але продаж нерухомості зайняв час. Володимир показував їй місто, і раптом вона відчула — вперше за роки була щасливою.
Після повернення вона поділила гроші: купила сину квартиру, відкрила рахунок доньці, частину поклала в банк.
Про чоловіка не згадувала. Та одного разу він сам подзвонив. На порозі стояв Олег — брудний, п’яний.
— Оксано… Поверни мене, — пробурмотів він.
— Іди геть.
— Кому ти потрібна, крім мене? — усміхнувся він.
У цю мить з ліфта вийшов Володимир із квітами.
— ДобрийОлег зблёк, а Оксана спокійно сказала: “Тепер бачиш, кому я потрібна,” і назавжди зачинила двері перед його обличчям.
