Зрада та щастя: історія, яку ніхто не повірить без свідків
Стояв я на вузькій вуличці у центрі Львова, а переді мною — заплакана жінка, розгублена та знесилена. Погляд мій був холодним, відстороненим, і в голові крутилась лише одна думка: «Ну коли ж ти відчепишся, Марічко. Залиш мене в спокої».
Місяцями я намагався уникати її. Спочатку мовчки, потім — дедалі відвертіше. Та Марічка наче жила в іншому вимірі. Вона переслідувала мене — біля дому, біля офісу батька, біля університету. Учора вона прийшла на ферму, де я проходив практику, і благала повернутися. А сьогодні знову стояла на колінах:
— Тарасочку, я тебе кохаю, чуєш? Я для тебе все зроблю! Вона тобі не пара, ти сам це знаєш!
Я різко одійшов, стиснув кулаки й прошипів:
— Очумай. Я тебе не люблю. Ніколи не любив. Я зробив пропозицію Софії, і через тиждень ми одружимось. Годі руйнувати мені життя.
— А як же та ніч у Одесі? А вечір на іменинах у Катрусі? Ти ж клявся, що не кинеш мене!
— Був пʼяний. А пʼяні, як відомо… — не встиг я договорити, як вона вчепилася в мене, намагаючись поцілувати. Я відштовхнув її так різко, що вона захиталась.
— Навіть не пробуй більше. Не хочу, щоб через тебе в мене з Софією були проблеми. Між нами — кінець. Назавжди. Єдине, що можу запропонувати, — дружба. Якщо влаштовує — добре. Ні — прощавай.
— А якщо я куплю тобі джип? Такий, про який ти мріяв? Адже батько так і не дав тобі грошей…
— Мені не потрібен джип від тебе. І ніколи не буде потрібен. Бувай.
Я розвернувся та пішов. У голові — лють, у грудях — важкий камінь. Здавалося, що я позбавився тягаря, але насправді все лише починалося.
Дома батько — Богдан Олегович — одразу зрозумів, що щось не так.
— Щось трапилося, Тарасе? Виглядаєш незвично.
— Все гаразд, тату. У мене з Софією все добре, весілля за планом.
— Добре. Дуже добре. Радий, що нарешті став чоловіком, обрав гідну дівчину. Ти мене тішиш, сину.
І справді, я змінився. Із клубного гульвіси поступово перетворився на людину, яка цікавиться родинним бізнесом. Навіть ходив до офісу, вчився у батька. Він був задоволений. Та й тривожився — чи не повернусь я до колишнього життя?
До весілля залишалось шість днів, коли в наш дім увірвався батько нареченої. Людина була не своя від люті.
— Ви не можете одружитись з моєю донькою! — гримнув він і кинув на стіл флешку. — Подивіться це, і все зрозумієте!
Богдан Олегович увімкнув запис — і обличчя його зблідло.
На екрані — я, у стрип-клубі, пʼяний, розкутий, ллю шампанське, обіймаю напівоголених жінок. На записі — дата «вчора». Але я впізнав той вечір — це був рік тому. До Софії. До всього.
— Це підробка! — видихнув я. — Це старе відео! Хтось змінив дату…
— Мовчи, — перервав батько. — Ти зганьбив мене. Геть звідси. Ти більше не мій син.
Я не сперечався. Просто вийшов. Хотів сісти в авто — охорона не пустила. Ключі забрали. Дім — більше не мій. Усе, що вважав своїм, зникло в одну мить.
Я поїхав до найкращого друга. Олег. Єдиний, кому міг довіряти.
Та коли відчинив двері… у передпокої стояли Олег і Софія. У халатах. На обличчях — провина, але не каяття.
— Ти ж не думав, що вона тебе чекатиме? — сказала Софія. — Я не збираюсь принижуватись. Ми з Олегом давно разом. Ти був лише вигідним варіантом.
Я вийшов. Світ перед очима розмивався. Довіра — мертва. Любов — брехня. Друзі — зрада.
Йшов узбіччям. Подумав — якщо зараз крокнути під коліса, стане тихо. Спокійно. Без болю.
Скрип гальм. Крик.
— Ти що, життя набридло?! Зовсім зʼїхав з глузду?!
Чоловік років шістдесяти вискочив із машини, схопив мене за руку.
— Ходімо, хлопче. Підвезу. Розкажеш мені все.
Я не опирався. Просто сів.
Будинок, куди ми приїхали, був глибоко в області, коло Житомира. Невеличка хата із садом.
— Скромно, — сказав дідусь. — Але тут тебе ніхто не чіпатиме.
Дівчина у візку зустріла нас на порозі.
— Наталко, це Тарас. Із такими, як він, треба мʼяко. Хлопцю важко.
— Важко? — засміялась вона. — Та він живий, здоровий, гарний. А я от — інвалід. І нічого, живу. Вчусь. Навіть сміюсь.
Я вперше за довгий час усміхнувся. Вона була… іншою. Не скаржилась. Не приховувала біль за напускною сміливістю. Просто жила. Просто сяяла.
Я залишився. Віктор Петрович запропонував:
— Хочеш — живи. Але працюватимеш. У нас ферма, рук не вистачає.
Я погодився. Працював. Не нарікав. Сміявся — вперше щиро. З Наталею ми зблизилися. Потім коІ тоді я зрозумів, що щастя — це не про те, що було втрачено, а про те, що знайдено справжнє.
