Оксана не жила. Вона доживала.
Сімдесят два роки, однушка на околиці Львова, пенсія, від якої до двадцятого числа лишалися копійки. І тиша.
Півроку тому Іван відійшов. Не до іншої – просто пішов. Тихо, уві сні, навіть не захрипів. Оксана прокинулась уранці, а він уже холодний. І рука його лежала на краю ліжка так, наче хотів дотягнутись і не встиг.
Донька Соломія примчала з Києва на похорон, пробула три дні, лишила на холодильнику таблетки від тиску й помчала, кинувши наостанок: «Мам, телефонуй, якщо що». Оксана не телефонувала. А Соломія телефонувала. Раз на два тижні, рівно по таймеру.
– Мам, як ти?
– Нормально.
– Ну й добре. Цілую.
Ось і вся розмова. Весь зв’язок. Весь сенс.
Оксана ходила до крамниці. До аптеки. Іноді до поліклініки, де їй міряли тиск і казали «менше нервуйте». Вона не нервувала. Вона взагалі нічого не відчувала. Як меблі. Як той старий шаф у передпокої, який Іван усе збирався викинути, та так і не викинув.
Того дня, звичайного, листопадового, з низьким небом і дрібним дощем, Оксана поверталася з поліклініки. Тиск знову підскочив. Лікарка похитала головою, виписала чергову папірець. Оксана сунула рецепт у кишеню й навіть не глянула.
Біля сміттєвих баків щось ворухнулося.
Киця. Худа, триколірна, з рваним вухом. Сиділа просто на мокрому асфальті й дивилася на Оксану. Не жалісливо, ні. Не просяче. А якось… оцінювально. Наче прикидала: та сама чи не та?
Оксана пройшла повз.
Киця підвелася й пішла слідом. Мовчки. Не нявкнула, не забігла вперед, просто йшла за три кроки позаду, як тінь.
Оксана обернулася біля під’їзду.
– Відчепися від мене.
Киця сіла. Кліпнула. І лишилася сидіти.
Оксана піднялася на свій третій поверх, зачинила двері, увімкнула чайник. Постояла біля вікна – внизу, на лавці біля під’їзду, сиділа та сама киця.
Божевільна якась киця.
Уранці Оксана відчинила двері й мало не спіткнулася. На килимку, згорнувшись калачиком, спала та сама киця. Як дісталася на третій поверх – незрозуміло. Але лежала так, наче саме тут їй і належить бути.
– Ну й що мені з тобою робити? – спитала Оксана.
Киця відкрила одне око. І знову закрила.
Наче відповідь була очевидна.
Оксана її не впустила. Ну, точніше, вона так вважала.
Просто винесла блюдце з молоком. Просто лишила двері прочиненими, бо душно, листопад, а батареї грублять як навіжені. І киця просто ввійшла.
Оксана стояла в коридорі й дивилася, як ця худа нахабна морда обнюхує кут передпокою. Потім кухню. Потім кімнату. І раптом завмерла.
Крісло Івана. Старе, продавлене, з витертими підлокітниками. Те саме, в якому він сидів щовечора, клацав пультом і казав: «Оксано, ну глянь, що виробляють». Оксана півроку обходила це крісло по дузі. Не могла ні сісти в нього, ні викинути. Воно стояло як пам’ятник. Як діра в кімнаті.
Киця стрибнула. Покрутилася на вм’ятині й лягла. Згорнулася клубком, закрила носа хвостом.
І замуркотіла.
В Оксани затремтіли губи. Вона хотіла крикнути: «А ну злізь!» Але горло стислося, і замість крику вийшло щось сипле, невиразне. Вона сіла на диван і довго дивилася, як киця спить у кріслі її чоловіка.
– Переночуєш, – сказала Оксана хрипко. – Завтра виставлю.
Завтра вона не виставила. І післязавтра теж. Киця лишилася.
Вона назвала її Тася.
– Тася, йди їж, – казала Оксана, ставлячи на підлогу блюдце.
Тася їла. І дивилася на Оксану знизу вгору тим самим поглядом. Оцінювальним. Спокійним. Поглядом того, хто знає щось, чого ти ще не зрозумів.
За тиждень Оксана купила корм. Найдешевший, у жовтій пачці, по акції. Стояла в зоомагазині й почувалася ідіоткою. Продавчиня, дівча років двадцяти, з рожевими нігтями, спитала:
– Яка порода?
– Безпородна. Нав’язалася, – буркнула Оксана й вийшла, не попрощавшись.
Потім купила лоток. Потім миску. Нормальну, керамічну, бо з блюдця Тася вічно проливала повз. Потім кігтеточку за сто дев’яносто гривень, бо киця почала дерти кут дивана, а диван – єдине, що в Оксани було в пристойному стані.
«Тимчасово, – повторювала вона собі. – Усе це тимчасово».
Але життя вже змінювалося. Непомітно, нишком, як вода точить камінь.
Раніше Оксана прокидалася о дев’ятій, лежала, дивлячись у стелю. Тепер – о сьомій тридцять Тася сідала біля подушки, дивилася в обличчя й мовчала. Не нявкала. Просто сиділа й чекала. І від цього мовчазного чекання було неможливо не встати.
Оксана вставала. Ішла на кухню. Насипала корм. Умикала чайник. І раптом виявляла, що вже десять хвилин стоїть біля вікна й дивиться на двір. Просто так. Не думаючи про тиск, не думаючи про пенсію, не думаючи про Івана.
Вечорами стало ще цікавіше. Раніше Оксана вмикала телевізор – не щоб дивитися, а щоб не було цієї мертвої тиші. Голоси з екрану заповнювали порожнечу, і здавалося, що ти не сама. Тепер Тася лягала поряд на дивані, біля стегна, і муркотіла. Тихо, рівно, як моторчик. І Оксана вперше за півроку вимкнула телевізор.
Тиша виявилася не страшною. Тиша з муркотінням – це зовсім інша тиша.
Вона зловила себе на тому, що розмовляє з кицею. Не сюсюкає, ні, Оксана взагалі не вміла сюсюкати, навіть із Соломією в дитинстві. Просто говорила. Як із людиною.
– Знову тиск сто шістдесят. Лікарка ця, Тамара Сергіївна, дивиться як на покійницю. А я, може, ще поживу. На зло всім поживу.
Тася кліпала.
– Соломія телефонувала. Знову своє: «Мам, як ти?» А як я? Ніяк. Хоча… раніше – ніяк. А зараз… зараз не знаю.
Киця терлася головою об долоню. І Оксана замовкала, бо в горлі знову ставало тісно.
Сусідка Тамара Павлівна зазирнула на чай, побачила Тасю й сплеснула руками:
– Оксано! Ти ж казала – ні за що, ніколи!
– Я й зараз кажу – це тимчасово.
– Ага, тимчасово, – усміхнулася Тамара Павлівна, дивлячись, як киця треться об ноги Оксани. – У тебе корм у трьох місцях стоїть, миска керамічна й кігтеточка. Дуже тимчасово.
Оксана відвернулася до вікна, щоб Тамара не побачила, що вона усміхається. Уперше за півроку.
Потім зателефонувала Соломія. Оксана сама не зрозуміла, навіщо розповіла про кицю. Вирвалося. Може, хотіла поділитися – уперше за довгий час у неї було чим ділитися.
– Кицю підібрала? – перепитала Соломія. – Ну, хоч якесь заняття, мам.
Якесь заняття.
Оксана поклала трубку й відчула злість. Справжню, гарячу, живу. Не образу – образа була звичною, ватною, безформною. А злість. Ту, від якої хочеться стукнути кулаком по столу й сказати: «Ти хоч розумієш?!»
У грудні все посипалося.
Тася стала їсти менше. Спочатку Оксана не помітила – ну, не доїла, буває. Потім не торкнулася зовсім. Миска стояла повна зранку до вечора, і корм висихав коричневою кіркою. Тася лежала в кріслі Івана й майже не рухалася. Тільки дихала – часто, дрібно, наче повітря не вистачало.
– Гей, – Оксана присіла навпочіпки, зазирнула киці в очі. – Ти чого це?
Тася кліпнула. І відвернула морду до стіни.
В Оксани всередині щось обірвалося.
Вона ніколи не була у ветеринара. Іван у дитинстві тримав собаку, а Оксана – ні, жодного разу, вона взагалі не розуміла людей, які тягають тварин по лікарях, тратять гроші, нерви. «У людей-то на лікування не вистачає», – казала вона раніше. Ще зовсім не так давно казала.
А тепер стояла в передпокої з переноскою в руках. Переноску вона купила вчора. Чотириста гривень на розпродажі – пластикова, з облізлою решіткою. Запихала туди Тасю, а киця не опиралася. Оце й було найстрашніше. Раніше б вона дряпалася, звивалася, шипіла, а тут лежала ганчіркою й дивилася.
Ветклініка «Айболит» на Правому березі. Маленька, тісна, пахне ліками й мокрою шерстю. Оксана сиділа на пластиковому стільці, притискаючи переноску до колін, і почувалася не в своїй тарілці. Навколо молоді відвідувачі, з породистими собаками, з пухнастими котами в дорогих сумках. А вона – пенсіонерка в старому пальті, з облізлою переноскою, всередині якої лежала безпородна киця з рваним вухом.
Лікар виявився молодий. Зовсім хлопчина, років тридцяти, в окулярах і синьому халаті. Звали його Артем Ігорович, але він сам сказав: «Можна просто Артем». Оглянув Тасю, помацав живіт і замовк. Обличчя змінилося.
– Що? – спитала Оксана.
– Потрібно УЗД зробити.
Він зробив. Довго водив датчиком по животу Тасі, клацав мишкою, хмурився. Потім повернувся до Оксани й заговорив обережно, як говорять із тими, кого шкода:
– У неї новоутворення. У черевній порожнині. Потрібна операція. Якщо не зробити – два-три місяці, може, трохи більше.
– Скільки буде коштувати? – спитала Оксана.
– Двадцять вісім тисяч. З анестезією, з післяопераційним доглядом.
Оксана кивнула, взяла переноску й вийшла.
Двадцять вісім тисяч. Її пенсія. Цілком. Без залишку.
Вона сіла на лавку біля клініки. Грудень, холод собачий, пальці мерзнуть. Тася в переносці – тиха, нерухома, тільки очі блищать крізь решітку. Дивиться. Не просить, не скаржиться, просто дивиться.
Оксана дістала телефон і зателефонувала Соломії. Гудок, другий, третій.
– Мам, я на роботі, давай швидко.
– Соломіє, мені потрібна допомога. Киці потрібна операція. Двадцять вісім тисяч.
Тиша. Потім зітхання. І голос, від якого Оксані стало холодніше, ніж від грудневого вітру:
– Мам, ти серйозно зараз? Двадцять вісім тисяч на бездомну кицю?
– Вона не бездомна. Вона моя.
– Мам. Це киця. Просто киця. Ну помре, візьмеш іншу. Їх он повний двір.
Оксана заплющила очі. Вона раптом побачила ясно, як фотографію – Івана в кріслі. Як він перемикає канали й каже їй: «Оксано, ти ж найупертіша людина на землі. Якщо вирішиш, гори звернеш». Він це повторював так часто, що вона злилася. А зараз віддала б усе, щоб почути ще раз.
– Мам? Ти чуєш?
– Чую, – сказала Оксана. – Дякую, Соломіє.
І повісила трубку.
Три дні вона думала. Три дні – це багато, коли хтось поряд умирає.
Тася лежала в кріслі й танула. Як свічка. Їла по чайній ложці. Пила мало. Муркотіти перестала. Оксана сиділа поряд, на підлозі, на старому пледі, й гладила кицю по голові – легко, кінчиками пальців.
– Я ж сказала – ти моя. Моя і є.
На четвертий день Оксана встала о шостій ранку. Одяглася. Пішла на пошту. Відстояла чергу за пенсією – три бабці перед нею, усі зі своїми квитанціями, усі повільні, усі вічні.
Купюри лежали в кишені пальта, і Оксана йшла вулицею, притискаючи руку до боку, наче несла щось крихке. У якомусь сенсі так і було.
У ветклініці вона поклала гроші на стійку. Руки тремтіли – від холоду чи від страху, вона не розбирала.
– Я привезла кицю на операцію.
Артем подивився на гроші, потім на Оксану, потім знову на гроші. Кивнув. Не став говорити нічого зайвого. Тільки:
– Прогноз хороший. Якщо перенесе наркоз – усе буде нормально.
Якщо.
Оксана сіла в коридорі. Пластиковий стілець, біла стіна, запах антисептика.
Вона намагалася згадати, коли востаннє отак чекала. Згадала. Двадцять років тому, у пологовому будинку. Соломія народжувала. Оксана сиділа в коридорі – точно так само, на стільці, притискаючи сумку до грудей і чекала. Тоді все закінчилося добре. Закричала дитина, і світ став іншим.
Двері відчинилися. Вийшла медсестра – молода, у зеленому, з втомленими очима.
– Ви господиня триколірної?
– Так, – сказала Оксана й встала. Ноги затекли, коліна хруснули.
– Усе добре. Операція минула. Ваша киця боєць.
Оксана кивнула. Сказати нічого не змогла – горло перехопило. Вона просто кивала й кивала, і медсестра торкнула її за руку:
– Гей, із вами все гаразд?
– Так. Так. Усе гаразд.
Тасю винесли – обкладену пелюшками, сонну, з виголеним животиком і тоненьким шовчиком. Оксана взяла переноску двома руками, притисла до себе й пішла до виходу.
Удома вона вперше поклала кицю до себе на ліжко. На ту половину, де раніше спав Іван. Тася лежала на боці, дихала рівно, і шов на її животі рожевів тонкою ниткою. Оксана лягла поряд, поклала долоню на теплий котячий бік і прошепотіла:
– Ти моя.
Тася одужувала повільно. Першу добу лежала, їла по краплі, дивилася каламутними очима. Потім почала піднімати голову. А за тиждень сама дійшла до миски й з’їла все. Оксана стояла в дверях кухні й дивилася, як киця вилизує керамічне дно, і думала: ось воно, щастя. Дурнувате, копійчане, на чотирьох лапах.
До лютого Тася стала колишньою. Носилася квартирою як навіжена, скидала сільничку зі столу, точила кігті об кігтеточку – і тут же об диван, бо характер. Оксана лаялася, махала рушником, кричала: «Ну що за звір!».
Сама Оксана жила майже на крупі й картоплі. Тамара Павлівна приносила через день то борщ у банці, то пакет з яблуками – «зайве, давай забирай». Оксана знала, що ніякого зайвого немає. Що Тамара сама лічить копійки. Але брала. Бо гордість – це добре, а їсти треба.
Наприкінці лютого зателефонувала Соломія.
– Мам, перевір картку. Я перевела тобі. Двадцять вісім тисяч.
Оксана замовкла. Потім:
– Навіщо?
– Навіщо. – Пауза. Довга, важка. – Ти ж пенсію всю віддала за кицю. І мені не сказала. Тамара Павлівна зателефонувала.
– Тамара… – Оксана заплющила очі.
– Мам, я не повинна таке дізнаватися від сусідки.
Оксана мовчала. Не тому, що образилася – бо не могла вибрати з тисячі слів хоча б одне правильне. І вибрала найпростіше:
– Приїжджай, Соломіє. Просто так. Просто приїжджай.
Тиша. Секунда, дві.
– Приїду, мам. У суботу.
Оксана поклала трубку. Постояла. Потім опустилася в крісло Івана – уперше за весь цей час. Просто сіла. І нічого не сталося. Тільки вм’ятина на сидінні була їй трохи завелика.
Тася стрибнула на коліна, ткнулася лобом у долоню й замуркотіла – голосно, так, що вібрація віддавалася десь усередині.
За вікном ішов сніг. Оксана сиділа й милувалася. Не тому, що раніше не було снігу. А тому що раніше вона цього не помічала.
