Його знала вся Україна. Один із найкращих онкологів Києва, професор Тарас Васильович Коваленко, був символом професіоналізму та відданості медичній справі. Він врятував десятки життів, проводив унікальні операції й вважався генієм у своїй галузі.
Того дня Тарас поспішав на міжнародну конференцію до Харкова, де мав виступити з доповіддю про нові методики лікування раку. Це була важлива подія, від якої залежали не лише його кар’єрні перспективи, а й майбутнє лабораторії, яку він очолював.
Та все пішло не за планом. Через годину після зльоту літак здійснив аварійну посадку через серйозну технічну несправність. Паніки не було, але й часу на роздуми теж. Не чекаючи рейсів, доктор Коваленко орендував авто й вирішив їхати до Харкова сам — траси були знайомі, погода здавалася прийнятною.
Проте за кілька годин дорогу накрив злива. Повалені вітром дерева, густий туман, розбиті ґрунтовки — він загубив орієнтири. Навігатор не працював. Машина застрягла десь на межі Полтавської області. Холод, безсилля й страшенна втома буквально прикували його до керма.
Ще за півгодини він побачив тьмяне світло. Промоклий, знесилений, він дійшов до похиленої хатини на околиці села й постукав. Двері відчинила жінка років сорока, у теплому в’язаному светрі, з подивом у очах. Мовчки вона впустила незнайомця, дала суху одяг чоловіка, нагодувала гарячим борщем і посадила біля груби.
Телефона в неї не було — найближча вишка зв’язку стояла за десять кілометрів. Чоловік помер кілька років тому, жила вона сама з сином. Після вечері жінка запропонувала помолитися.
— Вибачте, я поважаю віру, але вірю лише в працю й науку, — м’яко, але сухо відповів Тарас.
Жінка не образилась. Вона стала навколішки перед колискою, вкритою рядинкою, і почала тихо шепотіти слова молитви. У хаті запанувала глибока тиша.
Доктор Коваленко мимоволі спостерігав за нею. Щось всередині заболіло. Коли вона закінчила, він запитав:
— За кого ви молилися?
— За сина. Він тяжко хворий. У нього рак. Нам сказали, що єдиний шанс — потрапити до професора Коваленка, але я не можу собі цього дозволити. У нас немає ні грошей, ні можливості дістатись. Я лише можу молитися. Кожного дня благаю Бога про диво.
Доктор Коваленко завмер. Він не міг промовити. Сльози навернулися на очі. Усе це: аварійна посадка, злива, зламаний навігатор, дивний поворот на ґрунтовку — було не просто низкою випадковостей. Це було… наче знак.
Він представився. Жінка спершу не повірила. А потім сіла на ослінчик й закрила обличчя руками. Плакала. Наче їй полегшало. Наче її почули.
Тарас залишився. Оглянув дитину. Зв’язався з колегами. Через тиждень мати з сином були вже у приватній клініці. Безкоштовно. За кошти фонду, який він сам заснував.
Ця історія змінила не лише долю хлопчика. Вона змінила його самого. Вперше за багато років він зрозумів, що іноді важливо не лише те, скільки ти знаєш, а й те, наскільки ти здатний бути Людиною.
Буває, Всесвіт сам будує мости між тими, хто відчайдушно потребує допомоги, і тими, хто може її дати. І тоді трапляється диво. Не тому, що так має бути, а тому, що хтось дуже вірив.
