Юлія вперше за багато місяців почула власний голос. Він пролунав сипло, нерішуче, наче пробився крізь шар пилу, що вкрив зв’язки та час:
— Доброго ранку.
Це не було звернення. Це була спроба. Голос ніби не був певний, чи має право звучати. Він здавався чужим — наче з іншого життя, того, де зранку хлопала дверцята в ванній, на кухні шкварчала кава, а маленькі босі ніжки бігли до неї, щоб показати, як проростає квасоля на ватці у банці з-під меду.
Юлія розплющила очі у глухій тиші. Стеля — бліда, сіра, як вигоріле небо — нависала над нею нерухомо, без найменшого ознаки життя. У хаті було тепло, але легенький протяг торкнувся краю фіранки — знову залишила вікно відчиненим. А може, не забула, а спеціально. Раптом звідти знову почується дитячий сміх. Чи кроки. Чи дихання.
Вона лежала нерухомо, наче сподівалася, що якщо довго дивитися вгору, то поміж тріщин на побілці проступить шлях. Маршрут, який покаже, як вийти з цієї нескінченої сірої кімнати, а головне — із самої себе.
На кухні все стояло на своїх місцях. Чашка з висохлою кавою на підвіконні — ніби чекала, поки почнеться вчорашній день. Потемневле яблуко на стільці, закинуте, як закинуті розмови. І фото на холодильнику: хлопчик років шести, у костюмі космонавта, посміхається так щиро, наче ось-ось спитає: «Мамо, а я справді полечу?»
Вона не торкалася фото більше року. Руці було достатньо наблизитися — і вона завмирала у повітрі, боячись стерти спогад. Фотка трималася на магніті з дитячої поліклініки — смішно, якщо подумати. Тоді вони поїхали «просто на огляд», син скаржився, що буковки тікають. А в кінці… все закінчилося не довідкою, не окулярами. Усе закінчилося інакше. Тиме, до чого ніхто не готовий. І звідки немає дороги назад.
Біля дверей — маленькі кросівки з блакитними липучками. Запилені. Тихі. Безмовні свідки часу. Юлія щодня проходила повз, відчуваючи тремтіння, ніби боялася, що якщо випадково зачепить — усе розсиплеться. Здавалося б — пара дитячого взуття. Пластик, тканина, підошва. А насправді — ціле життя. Маленький всесвіт, стиснутий у двадцять сантиметрів.
Колись вона любила ранок. Варила каву, вмикала музику. Зараз — окріп із зеленим чаєм, без цукру, без лимону. Гіркота розливалася горлом, неначе нерозказані слова. За вікном повільно прокидався Київ: маршрутки, сигаретний дим, гавкіт собаки, крики сусідів. Місто жило, не знаючи, що десь поруч хтось уже давно перестав.
Юлія викладала літературу. У київському коледжі. Обожувала Лесю Українку — за силу, за біль між рядками, за паузи, у яких можна було сховатися. Після… вона пішла. Спочатку — на лікарняний. Потім — у нікуди. Більше не повернулася. Не могла. А потім уже й не хотіла. Читання стало нестерпним: слова роздирали груди зсередини.
Навесні подруга силою забрала її до групи підтримки. Там був запах дешевої кави з автомата, сірі стіни, стерті часом та чужими історіями. Вона пам’ятала жінку у червоній кофті, яка втратила чоловіка. Хлопця років двадцяти, що мовчав увесь вечір, вчепившись у рюкзак. Ніхто не кричав. Але повітря дзвеніло від болю, як натягнута струна.
Юлія почувалася там зайвою. Ніби її втрата — надто особиста. Надто невидима. Без могили, без дати, без прощання. Наче їй не можна було страждати вголос. І вона пішла. Тихо. Більше не поверталася.
Іногда вона писала листи. Не відправляла. Просто зберігала. У ноутбуці була папка «Чернетки». Вона писала йому.
«Ти б зараз ішов до першого класу. Ти б, напевно, не любив манку. Ми б сварилися зранку. А може, ти був би тихим. Ти б знав, як пахнуть моє волосся. Я б заплітала тобі коси, якби була дівчинкою. Але ти — хлопчик. Мій космонавт. Мій «мам, дивись!». Моя надія».
Інколи вона не дописувала. Просто ставила крапку. Без продовження. Без пояснень.
Сьогодні голос вирвався не з порожнечі, а з глибини. Він не благав, не кликав, не страждав. Він просто був. І цього раптом вистачило.
Вперше за довгий час Юлія захотіла вийти. Просто вийти. Без мети. Без приводу. Просто ступити на вулицю. На землю, яка давно не відчувала її кроків.
Вона дістала пальто. Давно не вдягала. Натягнула чоботи. Завмерла. Слухала, як старий паркет зітхає під підошвою. Всередині — дивний тремтіння. Не страх. Не біль. Щось інше. Наче щось поверталося.
Вона підійшла до холодильника. Взяла фоті. Обережно зняла магнітик. Провела пальцем по обличчю сина, по його широкій, такої живої усмішці.
— Ходімо, мій космонавте. Мені треба знову вчитися жити, — прошепотіла вона.
Відчинила двері. Зробила крок. Потім ще один.
І вперше заЗа її спиною хлопнула фортка, і свіже повітря з дощем обійняло обличчя, наче старий друг, що довго чекав.
