Відкривай, ми вже тут
Олюнько, це тітка Ганна! голос у слухавці бринів такою фальшивою радістю, що аж зуби зводило. Ми наступного тижня будемо в місті, треба з документами розібратися. Поживемо трохи у тебе, деньків так зо десять, добре?
Оля ледь не вдавилася чаєм. Отак ні привіт, ні «як справи» одразу «поживемо». Не «можна?», не «чи зручно?». Поживемо. Крапка.
Тітко Ганно, Оля старалася говорити лагідно, рада чути вас. Але про пожити Може, я краще допоможу вам готель знайти? Зараз такі хороші варіанти є, ціни помірні.
Який ще готель? тітка фыркнула так, ніби Оля з глузду з’їхала. Навіщо гроші на вітер? У тебе ж трьокімнатна квартира від батька лишилася! Купа місця! Одна живеш!
Оля заплющила очі. Почалося.
Це моя квартира, тітко.
Твоя? в голосі зявилось щось різке, неприємне. А батько твій він хіба не з нашої родини? Кров не водиця, Олю. Ми тобі не чужі, а ти нас як непотріб в готель спроваджуєш!
Нікого нікуди не спроваджую. Просто не можу прийняти.
Це ще чому?
«Тому що минулого разу ви мені життя перетворили на пекло,» подумала Оля, але вголос сказала інакше:
Так склалося, тітко. Не вийде.
Оце так! тітка вже й не намагалася стримувати роздратування. Три кімнати порожні, а в тебе так склалося! Твій батько, царство йому небесне, ніколи б так з сімєю не вчинив. А ти вся в свою матір!
Тітко…
Що тітко? Приїжджаємо в суботу, до обіду. Мене, Віталія й Артемчика зустрінеш як годиться.
Я ж сказала не можу.
Олю! голос став жорстким, наказовим. Це не обговорюється. В суботу будемо.
Короткі гудки.
Оля повільно поклала телефон на стіл. Посиділа хвилину, дивлячись у порожнечу. Потім важко видихнула і відкинулась на спинку стільця.
Класика жанру.
Два роки тому тітка Ганна вже «гостювала». Приїхали тоді впятьох, обіцяли три дні розтягнулось на два тижні. Оля й досі памятає той хаос: Віталій, тітчин чоловік, розвалювався на дивані у черевиках і клацав пультом до ночі. Артемчик, їхній дорослий синок, таскав харчі з холодильника і жодного разу не помив тарілку. Сама тітка Ганна, кухонний диктатор, все критикувала від фіранок до плитки на підлозі.
Коли вони нарешті поїхали, Оля знайшла пропалену оббивку крісла, розбиту полицю у ванній і якісь неприємні плями на килимі. Про гроші ні слова. Ні за продукти, ні за комунальні, які за два тижні накапали немаленькі, не дали навіть гривні. Просто зібрали речі й поїхали, кинувши навздогін: «Дякуємо, Олюнько, ти справжня господиня!»
Оля потерла скроні.
Ні. Більше таке не повториться. Хай хоч тітка голосить про батька й родинні звязки. Приїде двері залишаться зачиненими.
Дістала телефон і відкрила браузер. Треба знайти їм готель пристойний, з усіма зручностями. Скинути адресу і чітко пояснити: це максимум допомоги.
А далі їхні справи.
Два дні Оля жила у благословенній тиші. Працювала, гуляла ввечері, готувала вечерю для себе і майже переконала себе, що дзвінок був страшним сном. Можливо, передумають. Може, знайдуть інших родичів, зручніших.
У четвер, під вечір, задзвонив телефон. На екрані «Тітка Ганна»; у шлунку неприємний клубок.
Олю, це я! дзвінкий голос вірвався у затишок. Ми завтра приїжджаємо, поїзд о другій! Зустрічай нас і стол накрий з дороги ж погодувати треба!
Оля повільно сіла на край дивану. Кісточки пальців збіліли на корпусі телефону.
Тітко Ганно, вимовила повільно і чітко, розділяючи слова. Я вже казала. Я вас не пущу в квартиру. Будь ласка, не приїжджайте.
Ой, не вигадуй! тітка хмикнула, наче почула жарт. Що ти як маленька, правда слово. Не пущу, не пущу Ми вже квитки купили!
Це ваші труднощі.
Олю, ти що? у голосі здивування, одразу потім звичний натиск. Родина має допомагати це святе!
Я нічого нікому не винна.
Ще й як винна! Твій батько, царство йому небесне
Досить про батька. Я сказала ні. Це остаточно.
Тітка голосно, демонстративно зітхнула, як перед розмовою з неслухняною школяркою:
Олюнько, твої бажання нікого не цікавлять, зрозуміла? Ми сімя. А ти тут характер показуєш, ніби ми тобі вороги. Завтра в дві не забудь!
Я вже сказала
Все, цілую, до зустрічі!
Гудки…
Оля ще хвилину дивилася на потухлий екран. Всередині все кипіло, груди ледь не розривались від злості. Вона кинула телефон на диван і застрибала по кімнаті як звір у клітці.
Її думки нікому не цікаві. Шикарно.
Вона різко зупинилась.
Сама напросилася, дорога тітко.
Оля знайшла номер «Мама».
Алло? Олюнько? мамин голос теплий, трохи здивований. Щось трапилось?
Привіт, мамо. Я завтра до тебе хочу. На тиждень, може більше.
Пауза.
На завтра? Доню, ти ж місяць тому була
Знаю, мам. Але дуже треба. Я ж з дому працюю мені однаково, де. Примеш?
Мама ще секунду мовчала, і Оля бачила, як вона мружиться, щось думає.
Звичайно, приїзди, тобі завжди рада. Але ти точно все гаразд?
Так, мам. Просто скучила.
Оля завершила розмову і вперше за два дні посміхнулась щиро. Завтра по обіді тітка Ганна з сімейством приїде до зачинених дверей. Можуть хоч названювати, грюкати по підїзду, влаштовувати скандали господині вдома не буде. Не вийшла в магазин, не пішла до подруги поїхала в інше місто, за триста кілометрів.
Оля відкрила додаток з квитками. Ранковий поїзд, шоста сорок пять ідеально. Коли тітка буде грюкати у двері, Оля вже тепло питиме чай у маминій кухні.
Кров не водиця, але родині треба навчитися чути «ні».
В поїзді Оля рахувала стукіт коліс і думала, яке буде лице у тітки біля зачинених дверей. Голову тягнуло в сон, але на душі тиша й спокій.
Мама зустріла на вокзалі, обійняла, забрала додому. Нагодувала сирниками, напоїла травяним чаєм і відправила спати.
Потім усе розкажеш, сказала, забираючи чашку. Відпочинь спершу.
Оля заснула, ледве торкнувшись подушки.
Прокинулася від різкого дзвінка телефону. Рука навпомацки знайшла телефон на тумбі, очі насилу впізнали «Тітка Ганна» на екрані.
Оля! тітка кричала, аж довелось відсунути слухавку. Ми стоїмо під твоєю дверима вже двадцять хвилин! Чого не відкриваєш?!
Оля сіла, потерла обличчя.
Бо мене там немає, сказала, не стримавши посмішку.
Як це немає?! Де ти?!
В іншому місті.
Тиша. Потім вибух:
Ти геть розгубилась?! Знала, що ми приїдемо і втекла?! Як ти могла?!
Легко. Я попереджала, що не пущу. Ви не послухали.
Як ти смієш! тітка вже захлинається. В тебе ж точно у когось ключі лишились! У сусідки, у подруги! Подзвони щоб відкрили! Ми і без тебе поживемо, не маленькі!
Оля завмерла. Оце нахабство.
Тітко, ви це серйозно?
Авжеж! Ми з дороги, втомились, а ти тут цирк влаштовуєш!
Я не збиралась жити з вами. І тим паче пускати в квартиру без себе.
Та ти!.. почала ще щось казати.
Раптом у кімнату зайшла мама в халаті, з розтріпаним волоссям, прищуреними очима. Без слів простягнула руку, і Оля, сама не знаючи чому, дала їй телефон.
Ганно, мамин голос був крижаний, це Віра. Слухай уважно і не перебивай.
У трубці щось забулькало.
Юрко тебе терпіти не міг, продовжила мама. Все життя, і я це знаю найкраще. Чому ти до його доньки лізеш? Що тобі потрібно?
Тітка намагалася щось відповісти, збиваючись.
От і добре, спокійно відрізала мама. Більше Олі не дзвони. Ніколи. Допомога їй потрібна звернеться, але точно не до тебе. Все, розмова скінчена.
Відбила дзвінок і повернула телефон дочці.
Оля дивилась на маму, наче бачила її вперше.
Мам Ти Я тебе такою ще не чула.
Та фыркнула, поправила халат:
Твій батько колись навчив. Казав з Ганною тільки так. Як гаркнеш раз рік не лізе.
І заусміхалась; навколо очей розійшлися зморшки як промінчики.
Спрацьовує й досі, прикинь?
Оля розсміялась щиро, голосно, відпускаючи всю напругу. Мама теж засміялася.
Ну що, махнула рукою, пішли чаю попємо. Розкажеш, як усе це було.
