Відчиняй, гості вже на порозі
Соломійко, це тітка Галина! дзвінкий голос у телефонній трубці аж віддавав зубним болем від показної радості. Ми наступного тижня в Києві будемо, документи треба деякі оформити. Тож трохи у тебе поживемо, тиждень чи два, добре?
Соломія мало не захлинулась чаєм. Таки без «добрий день», без «як твої справи», одразу «поживемо». Не «чи можна», не «чи зручно». Просто «поживемо». І крапка.
Тітко Галю, Соломія старалася, щоб голос звучав ввічливо, дуже рада тебе чути. Але щодо пожити Давай я краще допоможу тобі готель знайти? Зараз хороші варіанти є, недорого просто як борщ.
Який ще готель? тітка пирхнула так, ніби Соломія щойно запропонувала їй купити косу на лисину. Нащо гроші на вітер? У тебе ж трьохкімнатна від батька залишилась! Ціла квартира для однієї людини!
Соломія заплющила очі. Почалося.
Це моя квартира, тітко.
Твоя? у голосі зявилося щось гостре, як перчик у борщі. А твій батько хіба не з нашої родини? Кров не вода, Соломіє! Ми тобі не чужі! Ти нас що, у готель, як кішок на нічліг, відправляти думаєш?
Нікого не виганяю, просто не можу прийняти.
Це ще чому?
«Бо минулого разу перетворили моє життя на міні-пекло», подумала Соломія, але сказала інакше:
Такі обставини, тьотю Галю. Не зможу вас прийняти.
Обставини у неї! Тітка вже не приховувала роздратування. Три кімнати пустка, а у Соломії обставини. Твій батько, царство йому небесне, ніколи б родину за поріг не виставив. А ти в матір свою вдалася така ж
Тьотю…
Що тьотю? Ми приїжджаємо в суботу, десь о першій. Максим і Павло зі мною. Зустрінеш нас нормально.
Я ж сказала не зможу.
Соломіє! голос став залізобетонним. Не обговорюється. В суботу будемо.
Короткі гудки.
Соломія повільно поклала телефон на стіл. Посиділа, втупившись в одну точку, як кіт перед мискою. Потім важко зітхнула і відкинулася на спинку стільця.
Ото завжди так.
Два роки тому тітка Галина вже «гостювала». Зявились четверо, обіцяли три ночі прожили дві тижні. Соломія й досі памятала цей квест: Максим, тітчин чоловік, лежав на дивані в чоботях, клацав пультом до ранку. Павло їхній двадцятитрирічний «недитина» носив харчі з холодильника і жодного разу не помив ані тарілки, ані совість. А сама тітка хазяйнувала на кухні, критикуючи все: від фіранок до «неправильної» плитки.
А коли таки виїхали, Соломія знайшла пропалене крісло, розбиту поличку у ванній і загадкові плями на килимі. А грошей як корова язиком злизала. Ні на їжу, ні на комуналку, що за два тижні набігла жодної копійки, лише «Дякуємо, Соломійко, ти просто золото!»
Соломія потерла скроні.
Ні, більше так не буде. Хоч хай тітка хоч вивернеться, співатиме про батька й святі корені. Приїжджай у суботу двері будуть зачинені.
Відкрила браузер, шукає готель. Порядний, зручний, без осетинських пирогів на кухні. Скинула адресу й написала: ось що можу для вас зробити.
А якщо не дійде то вже не її біда.
Два дні пройшли у блаженній тиші, Соломія працювала, гуляла по вечірньому Києву, готувала собі вечерю на одну персону й майже переконала себе, що дзвінок тітки був нічним жахом. Може, передумають? Може, знайдуть інших родичів для екскурсії з сумками?
У четвер, ближче до вечора, телефон знову «Тітка Галина». Соломії зразу здалося, що шлунок перетворився на клубок з ниток.
Соломіє, це я! бадьорий голос врізався у вечірню тишу. Ми завтра приїжджаємо, поїзд буде о другій! Встрічай нас і стіл накрий дорога довга, треба нормально поїсти!
Соломія повільно присіла на край дивана. Пальці побіліли на телефоні.
Тітко Галино, говорить повільно, чітко, розділяючи кожне слово, я вже казала. В квартиру вас не пущу. Не приїздіть до мене.
Ой, не сміши! тітка зареготала, наче над поганим анекдотом. Що ти як мала! Ми вже квитки купили!
То ваші проблеми.
Соломіє, ти що? голос спочатку здивований, потім традиційна атака. Ну ти ж родичка! Маєш допомогти сімї це ж святе!
Я нікому нічого не винна.
Ще й як винна! Твій батько, світла йому память
Тітко, досить про батька. Я сказала «ні». Останнє слово.
Тітка голосно зітхнула, як перед виставою у драмтеатрі:
Соломійко, твоє «ні» нікого не цікавить, чуєш? Ми сімя, ти тут характер показуєш, як немовля. Завтра о другій, не забудь!
Я ж кажу
Все, цілую, до зустрічі!
Гудки…
Соломія кілька секунд дивилась на погаслий екран. Всередині клекотало щось гостре, розпечене, як борщ у казані на свято. Скинувши телефон на диван, вона почала ходити по кімнаті туди-сюди, як левиця у вольєрі.
Отак «ніхто не питає твоєї думки». Дивовижно. Просто зухвало.
Зупинилась різко.
Ну і добре, тітко тримайте кишеню ширше!
Соломія схопила телефон і відкрила контакт «Мама».
Алло? Соломійко? мамин голос теплий, трохи здивований. Щось трапилось?
Привіт, мамо. Слухай, я до тебе хочу приїхати. Завтра. Тиждень, може, трохи більше.
Пауза.
Завтра? Дитино, ти ж місяць тому була
Знаю, але дуже треба. Я ж працюю дистанційно, різниці немає. Приймеш?
Мама помовчала ще трохи, і Соломія прям бачила, як вона хмуриться, намагаючись второпати.
Звісно, приїжджай, я завжди рада. Але точно все добре?
Так, мамо, все гаразд. Просто скучила.
Завершила розмову і дозволила собі нарешті усміхнутися. Завтра тітка Галина з родиною приїде до закритих дверей. Можна телефонувати й трощити дзвінки, кричати, лаятись на весь підїзд а хазяйки нема вдома. Не на базарі, не в гостях в іншому місті, за триста кілометрів.
Соломія відкрила додаток із квитками. Ранковий потяг, шоста сорок пять. Красота. На той час, як тітка драпоне до підїзду Соломія вже чай на маминій кухні сьорбатиме.
Кров не вода, кажуть, а інколи й рідні мають почути «ні».
В поїзді Соломія слухала стукіт коліс і думала про тітчине обличчя перед дверима. Очі злипались, голова гуділа, а на серці спокій.
Мама зустріла на вокзалі, обняла, привезла додому. Накормила налисниками з сиром, напоїла чаєм і загнала спати.
Потім поговоримо, сказала, забираючи чашку. Спочатку відпочинь.
Сон накрив Соломію ще на підході до подушки.
Прокинулася від вереску телефона: «Тітка Галина».
Соломіє! такого крику ще ніколи не чула. Ми вже двадцять хвилин під твоїми дверима! Чого не відкриваєш?!
Соломія сіла, потерла лице рукою. За вікном вже сонце на заході. Проспала півдня.
Бо мене тут нема, відповіла і не змогла стримати усмішку.
Що значить нема?! Де ти?!
В іншому місті.
Тиша, а потім вибух:
Оце так нахабство! Знала, що приїдемо і зникла?! Як ти могла?!
Легко. Я попереджала.
Як ти смієш! У тебе напевно ключі в когось є у сусідки чи знайомої! Дзвони, хай принесе! Ми й без тебе облаштуємось, не маленькі!
Соломія зависла. От це так номер! От це апетит!
Тітко, ти жартуєш зараз?
Серйозно! Ми з дороги, змучені, а ти нам цирк влаштовуєш!
Я не збиралась з вами жити. І вже точно пускати вас у квартиру без мене.
Так ти!..
Двері кімнати скрипнули. На порозі мама, в халаті, зачіска «пережила вітер», очі як у слідчого. Вона без слів взяла телефон, і Соломія віддала, хоч і не розуміла чому.
Галино, мамин голос льодяний, хоч бери йехідний із холодильника, це Віра. Слухай уважно і не перебивай.
У трубці квакає, як жаба.
Юрко терпіти тебе не міг, продовжила мама. Все життя. Я це знаю краще за всіх. Чого ти до його доньки лізеш? Що тобі треба?
Тітка щось мимрить, плутається.
Оце й добре, сказала мама. Більше не дзвони Соломії. Ніколи. Є кому їй допомогти і точно не ти. Все, розмова закінчена.
Відбій. Телефон назад до Соломії.
Соломія дивилась на маму, наче вперше бачила.
Мам Ти Я такою тебе ще не бачила.
Мама фиркнула, поправила халат:
Так батько твій учив. Людей, як Галя, тільки так і треба крикнеш раз, рік не суне.
Посміхнулась, і зморшки навколо очей розбіглись, як павучки.
Працює і досі, уявляєш?
Соломія засміялась голосно, на повні груди, випустивши всі нерви останніх днів. Мама підхопила сміх.
Ну, махнула на кухню, ходімо чай пити. А ти вже розкажеш, як усе то трапилось.
