Віддайте нам дитину. Ми її справжні батьки, сказали незнайомці на порозі.
Мамо, можна я завтра не піду до школи? У мене знову голова болить! Ярик стояв у дверях кухні, тримаючись за одвірок.
Оксана повернулася від плити, де помішувала борщ. Син насправді виглядав блідим, під очима темні кола.
Знову? Ярику, це вже третий раз за тиждень. Може, до лікаря сходимо?
Не треба до лікаря. Просто втомився. Можна я завтра побуду вдома?
Подивимось зранку. А тепер іди уроки робити.
Я вже все зробив.
Все? І математику?
І математику.
Оксана підійшла до сина, поклала долоню на лоб. Температури, здається, немає. Але хлопчик останнім часом якийсь млявий, задумливий. Раніше не міг на місці всидіти, а тепер годинами сидить у кімнаті, дивиться у вікно.
Ярику, у тебе в школі все гаразд? Ніхто не чіпає?
Все добре, мам. Просто голова болить.
Хлопчик пішов у свою кімнату. Оксана повернулася до плити, але тривога не відпускала. Вісім років ростиш дитину, і ніби знаєш її як облуплену, а потім раптом усвідомлюєш щось відбувається, а що саме не зрозуміти.
Ввечері прийшов чоловік Віктор. Втомлений після зміни, але побачивши схви́льоване обличчя дружини, одразу напружився.
Що трапилося?
Та Ярик знову скаржиться на головний біль. Третій раз за тиждень.
То треба до лікаря.
Кажу йому не хоче. Може, справді просто перевраз? Кінець четверті, контрольні.
Віктор пішов до сина. Оксана чула, як вони розмовляють пошепки. Потім чоловік повернувся, сів за стіл.
Каже, все гаразд. Але погодився завтра до лікаря сходити.
Ось і добре. Зранку записа́ю.
За вечерею Ярик майже нічого не їв. Поворочав виделкою картоплю, випив чай і попросився спати. Оксана з Віктором переглянулися.
Може, він закохався? припустив Віктор. У такому віці буває.
Рано йому ще. Всього вісім років.
Та хто його знає. Діти зараз швидко дорослішають.
Оксана прибрала зі столу, помила посуд. У голові крутилися різні думки. Може, справді у школі щось сталося? Чи може захворів на щось серйозне?
Вночі вона кілька разів заходила до кімнати сина. Ярик спав неспокійно, ворочався, щось бурмотів уві сні. Оксана поправила ковдру, погладила по голові. Хлопчик розплющив очі.
Мам?
Спи, серденько. Все добре.
Мам, ти мене любиш?
Звичайно, люблю. Найбільше на світі.
А якщо… якщо я не твій?
Оксана завмерла.
Що за дурниці, Ярику? Звичайно, ти мій. Давай спи.
Хлопчик заплющив очі, повернувся до стіни. Оксана вийшла з кімнати, але сон не йшов. Звідки такі думки у восьмирічної дитини?
Зранку Ярик сам встав, без нагадувань. Поснідав, зібрав портфель.
Мам, я піду до школи. Голова не болить.
Точно? Може, таки до лікаря?
Не треба. Я здоровий.
І побіг, не давши Оксані опамятатися. Вона глянула у вікно син ішов подвірям швидким кроком, ніби кудись поспішав.
День пройшов у звичних клопотах. Робота, магазин, приготування їжі. Але тривога не відпускала. Оксана кілька разів збиралася подзвонити класній управлінці, запитати, як там Ярик, але передумала. Не хотілося виглядати панікеркою.
О третій годині дня подзвонили у двері. Оксана відчинила. На порозі стояли чоловік і жінка. Незнайомі. Чоловікові років сорок, високий, темноволосий. Жінка молодша, вродлива, але з якимось напруженим обличчям.
Добридень, сказав чоловік. Ви Оксана Іванівна Коваленко?
Так, це я. А ви хто?
Мене звуть Дмитро Олегович Шевченко. Це моя дружина Наталя. Нам потрібно з вами поговорити.
Про що?
Чоловік переглянувся з дружиною. Та кивнула, ніби підбадьорювала.
Про вашого сина. Про Ярослава.
Оксана напружилася.
Що з Яриком? Щось трапилося у школі?
Ні, у школі все гаразд. Можна нам увійти? Розмова довга.
Я вас не знаю. Про що нам говорити?
Жінка зробила крок уперед. В очах стояли сльози.
Будь ласка. Це дуже важливо. Мова йде про… Ви повинні віддати дитину нам. Ми її справжні батьки.
Оксана відступила. У вухах зашуміло.
Що? Яка ж ще маячня? Ярик мій син!
Послухайте, чоловік дістав із папки якісь папери. У нас є докази. Вісім років тому у пологовому будинку сталася помилка. Дітей переплутали.
Ідіть геть! Зараз же! Або я викличу поліцію!
Оксана Іванівна, будь ласка, вислухайте нас, жінка схлипнула. Ми теж виростили дитину вісім років. Любили її. А потім зрозуміли…
Що зрозуміли?
Наш син… тобто хлопчик, якого ми виховували… він захворів. Потрібне було переливання крові. І тоді
