Ви повинні віддати дитину нам. Ми її справжні батьки, сказали незнайомці на порозі.
Мамо, можна я не піду завтра до школи? У мене знову голова болить! Ярко стояв у дверях кухні, тримаючись за одвірок.
Ганна обернулась від плити, де помішувала борщ. Син справді виглядав блідим, під очима темні кола.
Знову? Ярку, це вже третій раз за тижденеь. Може, до лікаря звернемось?
Не треба до лікаря. Просто втомився. Можна я вдома побуду?
Побачимо вранці. Іди поки уроки роби.
Я вже зробив.
Усі? І математику?
І математику.
Ганна підійшла до сина, приклала руку до лоба. Температури наче нема. Але хлопчик останнім часом якийсь млявий, задумливий. Раніше на місці не сидів, а тепер годинами дивиться у вікно.
Ярку, у тебе в школі все гаразд? Хтось не ображає?
Все добре, мамо. Просто голова болить.
Хлопчик пішов у свою кімнату. Ганна повернулася до плити, але тривога не відпускала. Вісім років ростиш дитину, і наче знаєш її як облуплену, а потім раптом усвідомлюєш щось відбувається, а що саме не зрозуміти.
Ввечері прийшов чоловік Олексій. Втомлений після зміни, але побачивши заклопотаний вигляд дружини, одразу напружився.
Що трапилося?
Та Ярко знову скаржиться на головний біль. Третій раз за тиждень.
То до лікаря треба.
Кажу ж йому, не хоче. Може, справді просто перевтомився? Кінець четверті, контрольні.
Олексій пішов до сина. Ганна чула, як вони розмовляють пошепки. Потім чоловік повернувся, сів за стіл.
Каже, все гаразд. Але погодився завтра до лікаря піти.
От і добре. Я зранку записуся.
За вечерею Ярко майже нічого не їв. Поковтнув трохи картоплі, випив чаю і попросився спати. Ганна з Олексієм переглянулися.
Може, він закохався? припустив Олексій. У цьому віці буває.
Зарано йому ще кохатися. Вісім років усього.
Та хто його знає. Діти зараз швидко дорослішають.
Ганна прибрала зі столу, помила посуд. В голові крутилися різні думки. Може, справді у школі щось сталося? Чи захворів чимось серйозним?
Вночі вона кілька разів заходила до кімнати сина. Ярко спав неспокійно, ворочався, щось бурмотів уві сні. Ганна поправила ковдру, погладила по голові. Хлопчик заплющив очі.
Мамо?
Спи, серденько. Все добре.
Мамо, ти мене любиш?
Звісно, люблю. Найбільше на світі.
А якщо… якщо я не твій?
Ганна завмерла.
Які дурниці, Ярку? Звісно, ти мій. Давай спи.
Хлопчик закрив очі, повернувся до стіни. Ганна вийшла з кімнати, але сон не йшов. Звідки такі думки у восьмирічної дитини?
Вранці Ярко встав сам, без нагадування. Поснідав, зібрав рюкзак.
Мамо, я до школи піду. Голова не болить.
Точно? Може, все-таки до лікаря?
Не треба. Я здоровий.
І побіг, не давши Ганні опамятатися. Вона подивилася у вікно син йшов подвірям швидким кроком, ніби кудись спешив.
День минув у звичних турботах. Робота, магазин, приготування їжі. Але тривога не відпускала. Ганна кілька разів збиралася подзвонити класній керівниці, запитати, як там Ярко, але передумала. Не хотілося виглядати панікеркою.
О третій годині дня подзвонили у двері. Ганна відкрила. На порозі стояли чоловік і жінка. Незнайомі. Чоловікові років сорок, високий, темноволосий. Жінка молодша, вродлива, але з якимось напруженим виразом обличчя.
Добрий день, сказав чоловік. Ви Ганна Петрівна Коваленко?
Так, це я. А ви хто?
Мене звати Андрій Вікторович Шевченко. Це моя дружина Марія. Нам потрібно з вами поговорити.
Про що?
Чоловік переглянувся з дружиною. Та кивнула, наче підбадьорюючи.
Про вашого сина. Про Ярослава.
Ганна напружилася.
Що з Ярком? Щось сталося у школі?
Ні, у школі все гаразд. Можна нам увійти? Розмова довга.
Я вас не знаю. Про що нам говорити?
Жінка зробила крок уперед. У очах стояли сльози.
Будь ласка. Це дуже важливо. Мова йде про… Ви повинні віддати дитину нам. Ми її справжні батьки.
Ганна відступила. У вухах зашуміло.
Що? Яка ще маячня? Ярко мій син!
Послухайте, чоловік дістав із папки якісь папери. У нас є докази. Вісім років тому у пологовому будинку сталася помилка. Дітей переплутали.
Ідіть! Зараз же! Інакше я викличу поліцію!
Ганно Петрівно, будь ласка, вислухайте нас, жінка схлипнула. Ми теж ростили дитину вісім років. Любили її. А потім зясувалося…
Що зясувалося?
Наш син… тобто хлопчик, якого ми ростили… він захворів. Потрібно було переливання крові. І тоді виявилося, що група крові не збігається. Ні з моєю, ні з чоловіком. Ми
