Я ніколи не мріяла про розкіш. Моє життя — це низка поступок, праці та тихих жертв. Я не вимагала багатства — ні від долі, ні від людей. Усе, чого справді бажала, — щоб моя донька була щасливою. Мала родину, тепло, любов. Заради цього я йшла на все. Навіть коли серце тріскалося на шматки.
Мене звуть Оксана, мені 57. Моя донька, Соломія, — єдине, що в мене лишилося. Чоловік загинув, коли їй було вісім. А мені — тридцять два. Ми з Андрієм прожили лише десять років, але за цей час він став для мене цілим світом. Його смерть поділила моє життя на «до» та «після». З того дня я жила не для себе — для неї. Працювала на двох роботах, аби доньці нічого не бракувало: навчання, одяг, мрії.
Соломія закінчила університет, знайшла гарну роботу. Закохалася. Дмитро — її вибір — здавався спокійним, вихованим, трохи замкненим, але, як казала донька, «надійним». Я щаяно зраділа, коли вони вирішили одружитися. Почали готуватися до весілля, а я думала: де вони житимуть?
Однокімнатна квартира моєї матері — замала. А моя двокімнатна в центрі — простора, затишна, зроблена з любов’ю. Тоді й прийняла рішення: переїду до мами, а молодим віддам своє житло. Не вагалася. Це була моя інвестиція в їхнє майбутнє. Так, мені було важко покинути дім, де пройшло все моє життя. Але повторювала: заради доньки… усе заради доньки.
Перед від’їздом зробила дрібний ремонт: змінила шпалери, оновила сантехніку. Грошей на престижний ремонт не було, але квартира сяяла чистотою. Сама Соломія сказала: «Мамо, тут так затишно». Я їй повірила.
Але потім прийшла його мати — Галина Петрівна. Жінка гучна, владна, з відтінком зверхності. Вона безцеремонно заявила:
— А коли ви, Оксано Миколаївно, зробите капітальний ремонт? Молодим треба починати з красивого!
Я пояснила, що житло в гарному стані, але вона лише махнула рукою:
— Що ви! Шпалери — ще з совку. Кухня — наче з минулого століття. Хіба так живуть?
Зціпивши зуби, запитала:
— Якщо вам так не подобається, може, допоможете фінансово?
Вона з єхидною посмішкою відрубала:
— Вкладатися у чужу оселю? Дякую, не треба.
Я мовчала. Було боляче. Дуже. Але зглушила цей біль — заради доньки. Заради їхнього спокою. Не хотіла бути тією свекрухою, що лізе у життя дітей. Пішла до мами. Не телефонувала, не нав’язувалася, не приходила без запрошення. Поважала їхній простір. Думала — нехай живуть, як хочуть. Я завжди поруч, якщо знадблюсь.
Але «знадобитися» мені так і не довелося.
Перед Новим роком, як завжди, закупила продукти. Більше, ніж треба — подумала, поділюся з дітьми, полегшу їм клопіт. Сумки важкі, руки тремтіли. Телефон глибоко в кишені, діставати незручно. Вирішила — зайду без попередження, адже я мати. Що тут поганого?
Увійшла. Двері були відчинені. На кухні сиділа Галина Петрівна, розливала чай, вивчала рецепти. Поряд — список святкових страв. Я завмерла.
— Ви… вже готуєтеся? — прошепотіла.
Вона подивилася на мене, наче на сторонню:
— Хіба ви не знали? Ми з Соломією та Дмитром святкуватимемо разом. Зберемося обома родинами…
Усіх. Але не мене. І не мою маму.
Відчула, ніби щось тріскає всередині. Я віддала свою оселю. Пішла без нарікань, без умов. Намагалася не заважати, не бути тягарем. І що в відповідь? Навіть на перший святковий вечір не запросили. Ніби мене немає.
Вийшла мовчки. Донесла пакети до сходів. Залишила біля дверей і пішла назад, крізь сніг. Ніхто не вибіг. Не подзвонив. Навіть не спитав, чому пішла.
Не знаю, як з цим жити. Як пробачити. Як посміхатися, коли душа розбита. Не розумію, чим заслужила таке. Віддала найкраще. Усе, що мала. А натомість — байдужість. Я більше не чекаю подяки. Просто хочу, щоб мене не зраджували.
Скажіть… а ви б пробачили?
