Віддала я свою квартиру дочці, Оксані, та її чоловікові, Артему. А тепер ночую на розкладушці посеред кухні, дихаючи запахом учорашнього борщу й цибулі, наче весь простір у домі став великим горщиком зі сіллю. Сторонній стукіт тихенько пробирається крізь ніч за стіною гучно сміються, телевізор гупає крізь свій бляклий екран, а келихи дзенькають, ніби десь у подвірї весілля. Я ж лежу тут, на розкладачці біля плити, серед каструль і хлібного крихту мій новий світ.
Боюся зайвий раз поворухнутися: раптом поскрипить ліжко і тоді вони почують, попросять бути тихіше, сіпнуться очима, мовляв, втручаюся. Я і так, наче тінь, встаю ще до світанку, йду гуляти або сидіти в парку під липою, ввечері повертаюся, коли у вітальні вже чути їхні голоси. Доводиться щоразу проходити крізь ту чужу кімнату, наче до себе пробираюсь у гості.
Мені вже шістдесят чотири. Колись була вчителькою української мови, виростила Оксану сама чоловік зник ще тоді, як їй було років пять. Ту квартиру ще за Радянського Союзу отримала двокімнатна, на Оболоні, поруч із метро, добрий район, листяні двори. Усе життя йшло в тому помешканні: білі вишиті рушники у ванній, старі зошити, фотографії з першовереснів.
Коли Оксана вийшла заміж, із житлом стало туго. Їхня зйомна «однушка» вузька, сусіди галасують, дитині зовсім не годиться. Оксана жалілася, що так неможливо ростити малюка. Я довго думала та, зрештою, вирішила: що ж, хай буде дім для них, головне дітей підтримати.
Подарувала їм квартиру. Не просто передала, а підписала подарунковий договір, перевела все офіційно. З вірою, що ми й надалі родина. Думала: буду поруч з Оксаною, з онуками, допоможу, борщ зварю чи казку навчу. Перших кілька тижнів і справді було затишно: їли разом, розмовляли, сміялися без причини.
А потім все змінилося. Я не помітила навіть, у яку ніч усе перекосилося.
Одного дня сказали: моя кімната тепер стала Артемовим «кабінетом», бо з дому працює, а я «тимчасово» у кухні. Це «тимчасово» триває вже чотири місяці. Казала, що спина ниє, що я вже не молода, не звикла отак жити відповідали завжди однаково: «Потерпи, мамо, недовго ще».
Моєю колись кімнатою наповзли дорогі стільці, якісь технічні штуки, книжкова полиця сучасна. А я рахувала у темряві, скільки раз обернуся, щоб ліжко не видало скрипу.
Я стала ніби злиднем. У власному, а точніше вже не власному, домі: всяке чуже. Одного разу увечері, стоячи під дверима, почула їхню розмову. Говорили про мене, про те, що я тут зайва, що не планували тримати поруч «навіки». Згадали про можливість сплачувати оренду або навіть дім для літніх.
Тоді все стало ясно. Я виростила дитину, віддала все і стала «зайвою третьою». Вийшла у ніч містом холод, хрускіт під ногами, жодної мети. Повернулася пізно, лягла, не сказавши ані слова.
Наступного дня сказала, що треба поговорити. Справжньо, відверто.
Попросила не розкішнього. Просто кімнату, свої стіни, просте ліжко. Не хочу бути сторонньою у своєму життя. Казала: я дарувала квартиру не чужим, а своїй кровинці. Від серця, бо думала, що так буде правильно. І не для того, щоб спати між чайником і холодильником.
Вперше вони мене вислухали.
Не одразу все повернулося на круги своя: мовчанка, напруга. Але моя колишня кімната знову стала моєю. Розкладачку винесли, я спала на справжньому ліжку спина перестала нагадувати про себе щовечора.
І тоді у дивному сні зрозуміла: допомагати дітям це любов. Та віддавати їм усе, знищуючи себе це вже відчай, це втрата обличчя. Бо якщо все залишиш без залишку, тебе виженуть з твого ж дому і станеш пустим місцем.
А як ви вважаєте чи має батько жертвувати всім для дитини, чи є межа, після якої зникає гідність?
