Я знаю, що таке втрачати все і продовжувати жити. Знаю, як приховувати сльози за буденністю, за простою посмішкою, якою зустрічаєш ранок. І знаю, що таке зрада від тих, заради кого готова була на все. Мене звати Оксана. І якби хтось рік тому сказав, що моя єдина донька вижене мене на вулицю, як бездомну — я б лише сміялася. Але життя вміє бити саме туди, де боляче найбільше.
Ми з чоловіком прожили двадцять років у злагоді. Він працював на елеваторі, чесно, без зайвих амбіцій, просто годував родину. Загинув раптово: рукав курча зачепився за механізм — і його не стало. Від тіла залишилися лише уривки. Це була перша тріщина в моєму серці. Я лишилася сама з двома дітьми: сином і донькою. Син незабаром пішов служити — і повернувся у цинковій труні. Хтось з солдатів вирішив «пожартувати» з автоматом. Натиснув на курок. Мого хлопчика не стало.
Я осліпла від горя, ледве дихала. Але була Марічка — моя молодша, моя надія. Трималася заради неї. Вона закінчувала школу, була розумною, гарною, з мріями про майбутнє. І коли в її житті з’явився охайний, заможний парубок, я зраділа: може, хоч вона матиме щастя.
Весілля відіграли швидко. Марічці хотілося «як у кіно» — ресторан, сукню з корсетом, лімузин. Я вивернулася навиворіт: взяла кредит, продала прикраси, витратила всі заощадження. Заради неї. Батьки нареченого були холодними і стриманими. Вони мені відразу не сподобалися. Дивилися звисока, спілкувалися, як із служкою. Але я мовчала — не хотіла затьмарювати свято доньки.
Після весілля молодята прийшли до мене: «Мамо, ти ж сама казала, як важко нині з житлом. Давай продамо твою квартиру й купимо нам з чоловіком оселю». Я не відразу зрозуміла, що вони серйозно. Але донька наполягала. Плакала, говорила, що буде вдячна все життя. Переконали мене продати хату, обіцяли, що скоро і мені знайдуть притулок. Купили собі просторий двокімнатний будинок, а я поїхала в глухе село — у стареньку хатину моєї матері, похилену, забуту часом.
Життя там було самотнім, важким. У селі я майже нікого не знала. Одного разу захотіла поїхати до міста — провідати могили чоловіка й сина. Подзвонила Марічці, але вона не брала трубку. Тоді вирішила: поїду без попередження. Постукала у двері. Відчинив зять. Посмішки не було. Впустив, але через силу. Донька зраділа, але чоловік одразу її зупинив. Посадила мене на кухні, нагодувала, а потім сказала: «Мамо, ти вибач, але ми не можемо залишити тебе у себе. Викличу тобі таксі до вокзалу». Я дивилася на неї й не вірила — це говорила моя дитина, заради якої я віддала все.
Я відмовилася від таксі. Надворі було холодно, автобуси не ходили. Довелося переночувати на лавці, під під’їздом. Але я не шкодувала — хоч побувала на кладовищі, поговорила з рідними.
Повернулася додому й вирішила: більше сама до неї не поїду. Хай вона сама згадає про мене.
Минув майже рік. І одного дня заскрипіла хвіртка. На порозі стояла Марічка — вагітна, з торбою в руках і тьмяним поглядом. Плакала. Виявилося, зять її вигнав. Вигнав ту, заради якої я лишилася без даху. Я запитала: «А хата?» — «Оформили на нього. Він усе записав на себе, та ще й мати його підписала папери про ремонт. Мамо, в мене нічого не лишилося…»
Я поїхала до своїх нових родичів. А вони сунуть мені папірці: мовляв, житло куплене вже в шлюбі, отже, навпіл. А про мої гроші забули. Просила хоч компенсацію — сміялися. Казали, що зробили капітальний ремонт, і це «перекрило мої вкладення».
Я звернулася до суду. Але закони — не на боці матерів, які вірять словам і не беруть розписок. Відмовили. Усе було оформлено чисто й правильно — тільки не по совісті.
Марічка лишилася зі мною. Соромилася, плакала, благала пробачення. А я дивилася на неї і відчувала ту саму материнську любов. Обняла, поцілувала у маківку і сказала: «Ти моя дитина. Я з тобою, доки вистачає сил».
Може, сумління таки гризе зятя. Бо після народження онуки він раптом переказав мені мільйон гривень. Без слів. Ці гроші знадобились якнайкраще — зима була люта. Марічка умовляла купити хоч скромну хатинку у місті. Я сказала, що подумаю. А сама знову глянула у вікно — у той бік, де дві могилки. І прошепотіла: «Пробачте мене, я не вберегла нашу доньку від лиха. Але я з нею… доки можу».
