«Я віддала все родині… а залишилася з порожнечею»: щира історія жінки, якій зрадили найближчі
Мене звуть Наталія. За півроку мені виповниться п’ятдесят. Якби хтось сказав мені десять років тому, що до цього віку я опинясь самотньою — без дому, без підтримки, без віри в завтрашнє — я б сміялась. Бо я була певна: кожен мій крок був правильним. Я вкладала душу, час, здоров’я — заради родини. Заради чоловіка. Заради дітей. Я не жила для себе. Я жила ними.
Після школи вступила до педагогічного університету у Львові. Мріяла стати вчителькою початкових класів. Навчалась із захопленням, але на четвертому курсі зустріла його — Андрія. Високий, впевнений, з харизмою. Він був старший, мав стабільну роботу. Через рік запропонував одружитись. Я, наївна, мріючи про велике кохання, погодилась без вагань.
Весілля відсвяткували скромно, але щиро. Батьки подарували нам двокімнатну квартиру у новобудові Чернігова. Без ремонту — але ми були щасливі. Окремо оздоблювали її: вихідні, ночі, фарби та шпалери… Тоді він сказав: «Краще оформимо житло на мене — менше питань». Я навіть не заперечила. Адже ми ж родина, правда?
Вагітність настала одразу — народилась старша донька Оксана. Андрій сяяв від щастя, а я поринула у материнство. Він отримав у спадок однокімнатну квартиру від батьків. Здавали її — гроші відкладали.
Через сім років зродилась молодша — Соломія. Я знову залишилась вдома, Андрій наполіг: «Доглядай за дітьми, я подбаю про все». Він відкрив бізнес, справи пішли вгору. Мої батьки подарували нам садову ділянку під Івано-Франківськом. Чоловік захотів звести будинок. Чотири роки будівництва: пил, цегла, нерви. Продали мою батьківську квартиру, я взяла кредит на себе — все заради мрії. І ось — дім готовий. Просторий, світлий, затишний. Я розписувала вікна вітражами, вирощувала сад, плела вишивані килими, створювала казку.
Ми прожили там дванадцять років. А потім — все розсипалось.
Одного разу Соломія привела додому подругу з університету. Молода, ефектна, з сміливим поглядом. Спочатку я думала — захоплюється чоловіком як успішним бізнесменом. Потім помітила його погляд. А потім — її. За два місяці він подів на розлучення. За чотири — одружився з нею.
Я залишилась ні з чим. Суд віддав йому дім, оформлений на нього. Суддям було байдуже, що на будівництво пішли гроші від продажу моєї квартири, що землю дали мої батьки. «Немає документів — немає прав», — сказали мені. Я переїхала в ту саму однокімнатну квартиру від його родини. Стару, похмуру. Суд «пожалував» її мені.
Авто, яке він подарував на 45-річчя, теж забрав — воно було на нього. Весь наш побут, кожна дрібниця — виявились марними. Бо все було «не на мене».
Тепер у тому будинку живе його нова дружина. Вона їздить моєю машиною. Ходить моїми стежками в саду. Дивлюсь на неї — і бачу себе кілька років тому. Але вона дивиться на мене, як на пусте місце. Як на служницю, що відслужила свій строк. А я працюю у страховій компанії. За копійки. До школи мене не беруть — без досвіду, та й вік «не той».
Оксана спочатку кричала, що ніколи не пробачить батька. Але згодом заспокоїлась — він оплачує їй оренду житла. А я? Я самотня. Навіть Соломія, студентка-медикиня, тримається осторонь — боїться, що стану тягарем.
Ось і весь підсумок моєї «щасливої» історії. Я не кутила в ресторанах, не відпочивала на морях, не шукала себе. Я будувала дім. Творила затишок. Піклувалась. Любила. А тепер маю — одну кімнату, мізерну зарплатню і тишу, що гризе душу.
Не пишу це за жалістю. Ні. Пишу, щоб ви замислились. Ніколи не віддавайте своє життя на користь інших — навіть найдорожчих. Ніколи не підписуйте папери «заради любові». Ніколи не дозволяйте себе знижувати.
Вірю, що в мене ще все буде. Бо тепер я будую життя для себе. Навіть з нуля. Навіть самотужки. Але вже не за чийсь рахунок. А за свій.
