Відстань, Ганнусю, ти від мене! Я ж ніколи тобі весілля не обіцяв! І взагалі, хто там знає, чия то насправді дитина? Може, й не моя зовсім?
Тому до побачення, а я, мабуть, поїду, якось так кинув Сергій, що приїхав у наше село у відрядження, розгубленій Ганні.
Стояла я, заклякла, наче вкопана. Не можу повірити: невже той самий Сергій, який клявся у коханні, ледь не на руках носив? Той самий Сергій, що кликав мене Ганнусею, обіцяв гори золоті й справжнє щастя? Переді мною стояв чужий ображений чоловік
Плакала я потім тиждень, попрощалася з Сергієм назавжди. Але роки брали своє: мені вже тридцять пять, та й була я не якийсь ідеал краси, тож шансів на жіноче щастя обмаль. Тоді й вирішила: стану мамою сама.
Народила донечку, дівчинку з сильним голосом, а назвала її Соломією. Росла вона спокійною, незлобливою, горя не завдавала. Наче відчувала: проси, не проси, а зміниш небагато.
Я турбувалася про Соломійку, годувала, одягала, купувала іграшки. Проте справжньої, безмежної материнської любові чомусь не було. Щоб зайвий раз пригорнути дитину, по цілувати, провести час разом ні Усе часу немає: то справи, то втома, то голова болить. Так і не прокинувся материнський інстинкт.
Коли Соломійці сповнилось сім, трапилось диво я познайомилася з чоловіком. Ще й додому привела! Все село гуділо: мовляв, Ганя й жити не може, щоб новенького не придумати! Чоловік Іван, не місцевий, роботи постійної немає, живе невідомо де, може й Авантюрист…
Ну і що?! Я працювала у сільському магазині, а він допомагав з розвантаженням товарів. Отак і завязалося наше знайомство. А згодом я запросила Івана жити до себе. Сусіди мене засуджували:
Притащила непонятно кого! Про дитину подумала б! перешіптувалися всі. Ні слова не скажеш мовчить завжди! Напевно, приховує щось!
А я нікого не слухала. Відчувала: це, мабуть, останній шанс на справжню сімю
Та минув час і всі змінили думку про мовчазного Івана. Мій будинок уже розвалювався: то дах тече, то паркан у впадку. А Іван усюди допомагав: підправив ґанок, залатав дах, підняв паркан. Щось постійно лагодив, і хатина оживала на очах. Потім і в сусідів підпрацьовував одним за гроші, іншим за консервацію чи молоко.
Город у мене був, а худоби ні, тому й Соломійку нечасто балувала коровячим молоком чи сметаною. А тепер у холодильнику і сир, і молока домашнього вдосталь.
Руки у чоловіка золоті. А я своєю чергою ніби розквітла поруч із ним, стала усміхненішою, лагіднішою. Й з дочкою ніжнішою, часом навіть обійму замість звичного відчуження.
Соломія підросла, школярка вже була. Часто сиділа на ґанку, дивилась, як Іван щось майструє, а потім бігла до подруги. І одного разу, повернувшись додому надвечір, побачила на подвірї… гойдалку! Вони повільно хиталися, ніби кликали до себе.
Це мені?! Дякувати вам, Іване! Ви зробили мені гойдалку?! мало не плакала від щастя Соломія.
Тобі, звісно, засміявся Іван, уперше по-справжньому відкрито.
Соломійка розхитувалась на гойдалці, аж вітер посвистував у вухах. Щасливішої дитини у світі не було
Я рано йшла на роботу, і навіть готувати брався Іван: сніданки, обіди, пироги, запіканки усе виходило смачно. Він навіть Соломію вчив допомагати на кухні.
Зимою, коли дні короткі, Іван зустрічав доньку зі школи. Ніс її портфель, розповідав історії зі свого життя: як доглядав хвору матір, продав квартиру, щоб оплатити їй лікування, а рідний брат його підступно вигнав із дому. Справжні випробування.
Вчив ловити рибу на світанку, сиділи удвох біля річки, тихенько чатували клювання. Так дівчинка навчилась не поспішати.
А серед літа Іван купив Соломійці перший велосипед. Навчив кататися, змащував зеленкою збиті коліна. Я тільки бурчала:
Іване, ще нехай дівча потрапить кудись
Не бійся, відповідав він, хай учиться падати й знову вставати.
А ще на новорічні свята подарував їй справжні дитячі ковзани. Увечері сіли всі за стіл усе приготував Іван разом із донькою. Зустрічали Новий рік, віталися, сміялися, цокалися келихами, пили узвар, їли кутю.
Вранці Соломія прокинулася з криком:
Ковзани! У мене є справжні білі ковзани! Дякую! пригорнула їх до грудей, по щічках сльози щастя
А тоді рушили на замерзлу річку: Іван розчистив сніг, навчив кататися. Дівчинка падала, але він терпляче піднімав її, тримав за руку. І коли вперше доїхала, не впавши, щастя було безмежне.
Йшла з річки, кинулась Івану на шию:
За все дякую! Дякую, тату
І тоді вже Іван плакав тихо, по-чоловічому, мені на очі не показував.
Роки минали, Соломія виросла, вступила до університету у Львові. Життя нелегко складалось, казати нема чого. Та Іван завжди був поруч: возив гостинці, приїжджав підтримати.
Він був на її випускному, заходив у пологове, коли Соломія народжувала онука. Упять няньчив внуків так, як не всі рідні дідусі це вміють.
А далі Іван пішов із життя, як і всі ми підемо. На цвинтарі Соломія стояла з матірю, кидала грудочку рідної землі й ледве вимовила:
Прощавай, татку Ти був найкращим батьком у світі. Я тебе не забуду ніколи
У її серці Іван так і залишився назавжди. Не просто як Іван-дідько, не як вітчим, а як справжній БАТЬКО. Адже батько це не завжди той, хто народив, а хто виростив, переживав поруч твої болі й радощі. Хто був поруч усе життя
Отака моя історія. Дякую, що ви читаєте мої щирі рядки. Підписуйтеся, тут багато життя нашого українського, справжнього.
