Сьогодні запишу в щоденник історію, яка змінила мене. Завжди мріяла про подорож до Франції. Уяви: вузькі вулички Парижа, запах свіжих круасанів, вечірній світло на набережній Ніцци. Це було моєю таємною мрією, нагородою за роки праці у маленькому містечку над Дніпром. Але кожного разу, коли я згадувала про поїздку, чоловік Борис знаходив причину відкласти.
“Наступного року, Оленко, обіцяю”, – говорив він, і ці слова лунали як пуста мелодія. “Треба додати до ремонту, закрити кредит, зібрати грошей”. Спочатку я йому вірила. Відкладала кожну зайву гривню, мріяла, що одного дня ми ступимо на французьку землю разом. Але роки йшли, а “наступний рік” так і не наставав. То робота, то зламана пралька, то раптові витрати. Я вмовляла себе – це тимчасово.
До шістдесяти років я накопичила на розкішну подорож: літаки бізнес-класу, готелі з видом на море, екскурсії. Очі горіли від передчуття. Але Борис, не відриваючись від телефону, реготав: “Франція? У твої роки? Ти там що, у старомодному купальнику по музеях ходитимеш? Ти вже не дівчинка, Ольго”. Його слова вдарили, ніж бичачий батіг. Після років очікувань я зрозуміла – йому ніколи не було діла до моїх мрій.
Тоді щось зламалося всередині. Наступного дня, поки Борис був на роботі, я замовила квитки – дві тижні у Франції, тільки для себе. Досить чекати дозволу. Спакувала валізу, залишила записку: “Щасливої рибалки, Борисе. Рахунок чекає на тебе”, – і поїхала до аеропорту.
Коли вийшла з літака в Парижі, здалося, що з плечей впала гора. Вдихнула повітря, насичене ароматом кави, і вперше за роки відчула свободу. Блукаючи Лувром, стоячи на скелях Ніцци, я усвідомила – занадто довго жила для чужих пріоритетів. І так, наділа той самий купальник – з гордістю, не зважаючи на погляди. Це був мій момент.
Одного вечора в Ніцці познайомилася з Андрієм. Розмовляли, сміялися, ділилися історіями. Я відчула – мені так бракувало бути почутою. Для нього я не була “застарою” – я була жінкою, повною життя. Решту подорожі ми провели разом: вузькі вулички Марселя, смак локальних вин, спогади на все життя.
Повернувшись додому, побачила записку: “Виїхав до брата”. Замість болю – полегшення. Більше не треба чекати того, хто ніколи не цінував ні моїх мрій, ні щастя. Ми з Андрієм досі листуємося, і серце б’ється від передчуття нових пригод. Вперше за довгі роки я не чекаю дозволу жити – я живу.
Сиджу на балконі, дивлюся на Дніпро. Згадую, як роки тому вперше розповіла Борисові про мрію. Він тоді обіцяв: “Обов’язково поїдемо”. Але обіцянки розчинилися у побуті. Кожна відмовка була ніби плювок у душу. А слова “ти вже не дівчинка” стали останньою краплею.
Рішення їхати самій далося нелегко. Цілу ніч уявляла, як він кричатиме про егоїзм. Але зранку зрозуміла – моє життя належить мені. Коли літак злетів, усміхнулася по-справжньому – не для когось, а для себе.
У Франції я знайшла ту жінку, яку колись втратила. Танцювала на вулицях, сміялася до сліз з Андрієм. “Ти дивовижна, – казав він. – Як можна було так ховати себе?” Ці слова розтопили лід у душі.
Тепер я не та, що чекала дозволу. Не знаю, що буде далі – нові подорожі, зустрічі чи щось несподіване. Але вперше відчуваю – готова до будь-яких поворотів. Моя мрія про Францію стала не просто поїздкою. Вона звільнила мене.
А ви б змогли зробити так само?
