З самого дитинства мої батьки повторювали мені, що я нікому не потрібна й що нічого вартісного з мене не вийде.
Кажуть, що рід це найсвятіше, особливо материнська любов. Адже саме мати носить дитя під серцем девять місяців, переживає тяжкі пологи, безсонні ночі, жертвує усім заради свого чада.
У певному сенсі це правда, але не для мене. Між мною і моєю матірю завжди стояла стіна нерозуміння. Ми були мов чужі ніколи не знаходили спільної мови, ніколи вона не підтримувала мене у жодних починаннях. Як тільки в мені спалахувала іскра ентузіазму, вона миттєво гасила її холодною байдужістю та знеціненням.
У мами я була дурна, бездарна, «ні на що не здатна» дівчинка. Я не могла збагнути, чим заслужила таке ставлення. Але коли їй щось було треба зверталася лише до мене. Ось так, донька, яка нічого не вміє, одразу ставала потрібною. Добре, що хоча б батько любив мене по-справжньому та завжди ставав стіною в найважчі моменти.
Як тільки я стала дорослішою, вирішила втекти з рідного Житомира до Києва у пошуках власного шляху і щастя. Почула таку бурю: мама влаштувала сцену, кричала до сліз, жбурляла словами, мов ножами. Вона бачила в мені лиш працелюбну безвідмовну рабиню, яку не хотіла втрачати. Але я витримала її шантаж, і зробила так, як веліло серце.
І от я тут живу у Києві, маю простору квартиру, власний бізнес, двох чудових синів і неймовірного чоловіка. Мама завжди казала, що в мене нічого не вийде. Але я змогла! Якщо зуміти заглушити чужі гіркі слова й повірити у себе можна все!
