Я крикнула у вікно:
Мамо, ти чого так рано? Замерзнеш же!
Вона обернулась, махнула мені лопатою:
Це для вас, ледарі, стараюся!
А вже наступного дня мами не стало…
Я досі не можу спокійно проходити повз наш двір у Борисполі…
Кожного разу, як бачу вузьку стежку в снігу, серце стискається, мовби хтось руками його тримає і не відпускає.
Саме я зробила те фото другого січня…
Просто йшла повз, побачила ряд акуратних слідів від калитки і завмерла.
Зняла на телефон, навіть не знаючи навіщо. А тепер це єдине, що залишилося від тих часів…
Новий рік ми святкували, як завжди: усією нашою родиною.
Мама з ранку ще тридцятого вже готувала, крізь пар у вікнах снували запахи смаженої котлети, а її голос лунав із кухні:
Доню, ну вставай вже! Допоможеш мені з салатами? Бо знову тато все наші інгредієнти перехопить, як не стежити!
Я спустилася вниз, ще в піжамі, з розтріпаним волоссям. Мама стояла біля газової плити у своєму улюбленому фартуху з абрикосами, який я їй, здається, ще на останній дзвоник подарувала. Її щоки палали бузком, очі блищали.
Мамо, дай хоч кави ковтнути, заблагала я.
Кава потім! Спочатку «Олівє»! сміялась вона й сунула мені миску з овочами. Ріж дрібно, як я люблю. А не так, як минулого разу щоб кубики були більші за вареник!
Ми разом нарізали, перемовляючись про все на світі.
Вона згадувала, як зустрічала Новий рік у своєму дитинстві без заморських салатів, лише оселедець під шубою та мандарини, які дід привозив із київського ринку тайкома від баби.
Потім прийшов тато з ялинкою. Велика, майже під стелю.
Ну що, жіночки, приймайте красуню! виголосив гордо з порогу.
Тату, ну ти ж, мабуть, півлісу зрубав тільки й встигла сказати.
Мама подивилася, руками розвела:
Гарна, а куди ж ставити? Минулого разу ще в двері проходила.
Та все одно допомагала прикрашати. Ми з молодшою сестрою Зорею чіпляли гірлянди, а мама винесла коробку старих іграшок, ще з мого дитинства. Памятаю, вона взяла скляного янголятка й зовсім тихо прошепотіла:
Оцього я тобі купила на твій перший Новий рік. Памятаєш?
Памятаю, мамо, збрехала я.
Насправді не памятала, але кивнула вона світилася, коли я це говорила.
Брат приїхав під вечір усе як завжди: з торбинами, коробками, двома пляшками і гучним криком.
Мам, я цього року шампанське нормальне взяв! Не кисле, як минулого разу!
Ой, сину, аби не напилися всі, мама сміялася і обіймала його.
Опівночі ми вигналися на двір. Тато з братом випускали феєрверки, Зоря кричала, а мама стояла поруч зі мною, обнімаючи міцно за плечі:
Дивись, доню, яка краса… Яке життя у нас гарне, правда ж!
Я щільніше обняла її:
У нас найкраще, мама.
Ми всі пили шампанське з пляшки по колу, відчайдушно хохочучи, коли один феєрверк залетів аж за паркан до сусідів.
Мама, злегка напідпитку, танцювала в валянках під «Ой, у лісі на горісі», а тато підхопив її на руки. Ми всі реготали так, що вже сльози текли градом.
Першого січня валялися цілий день, мама знову щось видумувала на кухні то вареники, то холодець.
Мамо, може досить?! Ми круглі, як ті пампушки! бідкалася я.
Та нічого, доїсте. Свято ж з розмахом, тиждень гуляємо! тільки рукою махала.
Другого січня, ледве світає, чую двері грюкнули. Дивлюся у вікно: мама на дворі, у старій дутій куртці, хустці на голові, лопатою сніг прибирає. Рівненько, від калитки до порогу, як любила вузька акуратна стежка, сніг згрібає до стіни, лишаючи по собі хиткий лабіринт.
Я гукнула з вікна:
Мамо, навіщо так рано? Промерзнеш же!
Вона відмахнулася лопатою мов привіт:
А то ви, ледацюги, ще по снігах добиратися будете, поки весна не прийде! Іди ліпше чайник постав.
Я всміхнулася, пішла на кухню. Вона повернулась через півгодини з румянцем на щоках, із сяючими очима.
От і порядок, сказала, наливаючи каву. Гарно вийшло?
Як завжди, ма.
Це був останній раз, коли я чула її такий дзвінкий голос…
Третього січня зранку вона тихо промовила:
Дівчатка, щось у грудях щемить. Несильно, та якось дивно.
Я одразу стривожилася:
Мам, може лікаря викликати?
Та годі вже. Перехвилювалася я просто. Стільки того святкового пельмені, холодець… Поваляюся, відпустить.
Вона лягла на диван, ми із Зорею поряд присіли. Тато поїхав у аптеку. Вона ще й пожартувала:
Не дивіться так похмуро, ще кожного з вас переживу!
А тоді раптом поблідла.
Ой щось дуже недобре
Ми викликали «швидку». Я взяла її за руку, шепотіла:
Мамочко, тримайся, зараз приїдуть, все гаразд…
Вона глянула так, ніби крізь сон:
Доню, я вас всіх люблю… Не хочу прощатися…
Лікарі приїхали швидко, та вже нічим не змогли допомогти.
Тяжкий інфаркт і все за пару хвилин змінилося… Я сиділа в коридорі на підлозі, сльози градом сипались на плитку. Ще вчора мама танцювала під зорями, а нині тиша…
Сил ледь вистачило вийти на двір. Сніг майже перестав падати. І там, на білому полотні, мамаині сліди. Акуратні, не надто широкі від хвіртки до порогу і назад.
Я стояла і дивувалася. І дивилась угору шепотіла Богові:
Як так, що ще вчора людина йшла по землі, залишала сліди, а нині її вже нема? Сліди є. А її нема…
Чи це мені наснилося, чи й справді було ніби вона другого січня востаннє вийшла, щоб залишити нам ту чисту доріжку в снігу. Щоб ми могли нею пройти, навіть без неї.
Я не стала замітати ті сліди. І всіх попросила не чіпати. Нехай лежать, допоки сніг сам їх не зітре назавжди.
Це останнє, що мама для нас зробила. Її щоденна турбота залишилась навіть, коли її вже не було поряд.
За тиждень над Київщиною випав сніг, багато.
Я бережу, мов святиню, те фото з останніми слідами мами.
І щороку, третього січня, дістаю світлину, довго дивлюсь на неї, на порожню доріжку біля дому. І так боляче розуміти: десь там, під снігом, мама залишила свої останні кроки.
Тими кроками я й досі іду за нею крізь сон…
