Колишня, а щастя її безмежне
Оксана вирішила на вихідні відвідати рідне село, провідати стару матір та сестру. Сама вона мешкала в обласному центрі, працювала лікарем-кардіологом у лікарні, тому рідко вдавалося вирватися додому.
Оксані було сорок п’ять — жінка гарна, колись була заміжньою, народила доньку. Та вже закінчила інститут і, вийшовши заміж за однокурсника, подалась до нього в рідні краї. З чоловіком прожили сім років та розійшлися — дуже різними виявилися. Вирішили спільно, що краще розлучитися.
— Добре, що випали три вільні дні, — раділа Оксана, — треба заїхати до крамниці, купити мамі й сестрі трохи гостинців.
Оксана родом із села. З дитинства мріяла стати лікарем, швидше покинути дім. Чесно кажучи, життя в селі було нуднуватим, хоч і називалось воно «Веселе». Хоч нічого веселого там не було — село занепадало. «Веселі» мешканці розлетілися на заробітки, хто куди, роботи нема, молодь тікає до міста.
Осінь та зима в селі — час особливо сумний. Трохи світлішає на душі із приходом весни, коли починаються польові роботи. Навколо буяє зелень, сонце робить життя у «Веселому» справді трохи радіснішим.
Зараз була друга половина червня. Оксана їхала автобусом із міста, милувалась у вікно пропливаючими зеленню та квітами. На душі було легко — майже два місяці не бачила рідних через роботу…
— Мама почувається не найкраще, добре, що Настя живе з нею. Це щастя, інакше довелося б частіше їздити сюди, хоч шлях не близький — три години автобусом, — думала вона, дивлячись у вікно.
Молодша сестра Настя нікуди з села не втекла, вийшла заміж за місцевого хлопця й оселилась тут. Батько помер рано, тому Настя з чоловіком жили у матері. Тарас виявився майстерним: відремонтував будинок, зробив велику прибудову для своєї родини та окремий вхід, щоб не заважали свекрусі. Настя народила двійню, сини вже також покинули село й навчалися у коледжі.
— На відміну від мене, Настуні завжди хотілось жити в селі, а я, навпаки, мріяла втекти з цього «веселья», — ділилась вона з подругою Зоєю, яку колись навіть привозила сюди. Тій подобався свіжий повітря та краса навколо.
— Розумію, Зойко, тобі, міській, у селі вперше, тому й здається все чудовим. А спробуй прожити тут восени, під дощем, у бруді, чи весною, коли розмоклі дороги… Не знаю, чи тоді б ти так захоплювалась, — сміялась Оксана.
Цього разу дорога промайнула непомітно — вона дрімала, а прокинулася, коли автобус вже минув велике селище. Невдовзі вдалині з’явилось «Веселе». Водій звернув із траси, і тепер їхали ґрунтовкою, час від часу підстрибуючи на вибоїнах.
Вийшовши з автобуса, Оксана озирнулась.
— Нічого не змінюється, — посміхнулась вона й пішла до будинку.
Сонце гріло, повітря було свіжим, пташки співали, настрій був чудовим — таки рідні місця.
— Здоровенькі були, Оксанко, — почула вона старенький голіс”— а ти довго до нас, доню? — з теплом у голосі запитала баба Параска, сусідка її матері, стоячи біля хати з кошиком у руках.
