Двері напіввідкриті
Коли Соломія повернулася з базару, двері у квартиру були привідчинені. Не навстіж — лише злегка, немов хтось обережно вибрав саме такий кут. Ніби зайшов, озирнувся, затримався на мить — і пішов, не наважившись залишитись. А може, навпаки — досі був усередині.
Вона поставила торбини на підлогу і завмерла. Серце билось тихо, але швидко. Жодного шелесту, жодних кроків. Тільки тиша і ледве помітний вітерець, що коливав край килима в передпокої. І ще — ледь вловимий запах чужого, несвого. Тютюн? Чи просто вулиця? Вона прислухалась, але повітря знову стало звичним.
Соломія жила сама останні три роки. Після того, як Богдан пішов — спочатку на знімну квартиру, потім до іншого міста, потім у чуже життя. Він писав їй двічі. Перший раз — щоб забрати светр, другий — щоб повідомити, що одружується. Вона не відповідала. Не через злість. Просто не знала, що сказати, коли тебе вже нічого не питають. Все всередині давно стерлося — залишилась лише рівна, трохи сумна поверхня, як запорошене вікно: здається, є сліди, але не розбереш — чиї.
Вона повільно увійшла, оглянула коридор. Усе на місці. Пальто на гачку. Парасолька в кутку. Листи на полиці. Жодного сліду метушні, ні зім’ятої доріжки, ні зсунутої взуття. Усе — як завжди, і все — не так. Вона зачинила двері, повернула ключ і натиснула кнопку сигналізації. Блимання зеленого індикатора її трохи заспокоїло. Хоча, якби хтось хотів — давно б пішов. Але осад лишився, як тихе лунання за спиною.
На кухні усе було так, як вона залишила зранку. Плита вимкнена. Чашка у мийці. Книга на підвіконні, розгорнута посередині. На краю сторінки — загин. Вона точно пам’ятала, що поклала закладку. Але, може, і помилилась. А може, хтось читав. Або просто перегорнув. Та повітря змінилось. Ніби його хтось трохи зсунув. Ніби невидимий прохід крізь кімнату, що залишив ледь помітну порожнечу. Не тривогу — швидше відбиток чужої присутності.
Вона повернулася у передпокій і лише тоді помітила: на тумбочці лежало старе фото. Не у рамці — просто знімок. Трохи вицвілий, із загнутим куточком. Соломія нахилилась. Це було фото, яке вона давно сховала у шухляду. Вона і Богдан. Десять років тому. Він обіймає її ззаду, а вона сміється. Знімав хтось із друзів на прогулянці. Тоді все здавалось міцним, майже назавжди. Тепер — вирізаним із іншого часу. І хтось поклав його сюди невипадково.
Фото лежало рівно. Не могло випасти саме. Хтось його дістав. Подивився. Залишив. І пішов. Або не пішов? Соломія озирнулась, прислухалась, ніби у стінах затрималась його тінь. Це фото вона ховала не через образу — просто не могла більше на нього дивитись. А тепер воно лежало відкрите, як виклик. Чи як прохання.
Вона сіла на диван. Взяла телефон. Переглянула останні дзвінки. Нічого. Повідомлення — також порожньо. Ні від нього, ні від кого. Лише сповіщення від доставки та банку. Сухі, машинні рядки, без жодного живого слова.
Вона підвелась і зачинила балконні двері — вітер досі гуляв крізь квартиру. Він коливав фіранку, тихо, ніби гладив. Вечір плавно переходив у ніч. І раптом — тишу прорізав дзвінок у двері. Один раз. Чітко. Ніби хтось точно знав, що вона почує.
ССоломія ще раз глянула у вічко — і побачила, як на сходах шелестить синій плед, немов хтось невидимий, зітхнувши, нарешті пішов.
