Коли Соломія повернулася з крамниці, двері у квартиру були ледве відчинені. Не навстіж — просто ніби хтось не дотулив їх до кінця. Прохолода ковзала щілиною, немов хтось навмисне залишив її такою — виміряною, обдуманою. Ніби зайшов, озирнувся, затримався на мить — і пішов, не наважившись залишитись. Або ж навпаки — досі був всередині.
Вона поставила торбинки з продуктами на підлогу і завмерла. Серце билось тихо, але настійливо. Жодного шелесту, жодного кроку. Лише тиша й ледве відчутний протяг, що торкався кута килима в передпокої. І ще — ледь вловимий запах чужого, непритаманного її дому. Тютюн? Чи просто вулиця? Вона прислухалася, але повітря знову стало звичним.
Останні три роки вона жила сама. Після того, як Андрій пішов — спочатку на орендовану квартиру, потім до іншого міста, потім у інше життя. Він писав їй двічі. Перший раз — щоб забрати светр, другий — щоб повідомити, що одружується. Вона не відповідала. Не через злість. Просто не знала, що можна сказати, коли тебе вже нічого не питають. Всередині давно все стерлося — залишилася лише рівна, трохи сумна поверхня, немов засніжене вікно: здається, є сліди, але не розгледіш — чиї.
Соломія повільно увійшла, оглянула коридор. Усе на своїх місцях. Куртка на гачку. Парасолька в кутку. Листи на полиці. Жодних ознак метушні, ні зім’ятої доріжки, ні зсунутої взуття. Усе — як завжди, і все — не так. Вона зачинила двері, повернула ключ і натиснула кнопку сигналізації. Блимання зеленого індикатора трохи заспокоїло. Хоча, якби хтось хотів — давно б пішов. Але осад лишився, немов тихе луно за спиною.
На кухні усе було так, як вона залишила вранці. Плита вимкнена. Чашка в раковині. Книга на підвіконні, розгорнута посередині. На краю сторінки — загин. Вона точно пам’ятала, що поклала закладку. Але, можливо, помилилася. Або хтось перегортав. Чи просто зазирнув. Але в повітрі щось змінилося. Ніби його хтось ледь порушив. Ніби хтось непомітно пройшов крізь кімнату і розтанув, залишивши ледь відчутну порожнечу. Не тривогу — скоріше відбиток чужої присутності.
Вона повернулася до коридору і тільки тепер помітила: на тумбочці лежала стара фотографія. Просто роздрук, без рамки. Трохи вицвілий, з підігнутим куточком. Соломія нахилилася. Це було фото, яке вона давно сховала у шухляду. Вона й Андрій. Десять років тому. Він обіймає її ззаду, а вона сміється. Знімав хтось із друзів, на вилазці. Тоді все здавалося міцним, майже назавжди. Тепер — ніби вирізаним з іншого часу. І хтось поклав його сюди невипадково.
Фото лежало рівно. Воно не могло впасти саме. Хтось дістав його. Подивився. Залишив. І пішов. Чи не пішов? Соломія озирнулася, прислухалася, ніби в стінах залишився відгомін його тіні. Це фото вона ховала не через образу — просто не могла більше на нього дивитися. А тепер воно лежало відкрите, немов виклик. Або прохання.
Соломія сіла на диван. Взяла телефон. Переглянула останні дзвінки. Нічого. Повідомлення — теж порожньо. Ні від нього, ні від кого. Лише сповіщення від доставки та банку. Сухі, бездушні рядки, де не було жодного живого слова.
Вона підвелася і зачинила балконні двері — вітер все ще блукав по квартирі. Він торкався фіранки, тихо, немов пестив. Вечір плавно переходив у ніч. І раптом — тишу розрізав дзвінок у двері. Один раз. Чітко. Ніби хтось точно знав, що вона почує.
Соломія підійшла. Глянула у вічко. Нікого. Пустий сходовий майданчик, тиша, тьмяне світло лампочки під стелею. Лише на килимовці біля порога — той самий згорнутий у рулон плед. Їхній спільний. Синій, з білими смугами. Він виглядав майже як новий, хоча вони возили його в подорожі, стелили на пісок, сушили на мотузці біля хати. Вона пам’ятала його запах, його шорсткість. Пам’ятала, як вони вдвох вкривалися ним у наметі. Як востаннє разом пВона взяла плед у руки, і раптом відчула, як щось тверде проступило крізь тканину — маленький дерев’яний кораблик, який Андрій колись вирізав для неї на березі Дніпра, і який вона вважала втраченим назавжди.
