Батько пішов, бо дізнався про маминий роман із колегою. У хаті сталось жахливе гармидер.
— А ти що хотів? Я весь час сама та сама! Ти на роботі днями й ночами. Я жінка, мені увага потрібна!
— Що скажеш, коли я твого «уважного» Ростика посаджу? Підкину йому чогось, і закрию, га? — холодно, зі злою рішучістю запитав тато у мами.
Він служив оперуповноваженим у поліції.
— Ти не посмієш! Не посмієш! Ти сам усе зруйнував.
Мати сіла на диван і заплакала. Батько вже зібрав свої нечисленні речі й рушив до виходу. Я стояв біля дверей із коридору у вітальню, готовий лягти на порозі, щоб не випустити його. Що за дурня? У нас завжди була дружня, добра родина. Мама з татом ніколи не сварились, жартували однакові жарти й сміялись удвох. Так, батько багато працював, часто повертався знесиленим, з одним бажанням — виспатись. Але ті моменти, коли ми були разом, казали — у нас усе добре! Як же мати додумалась так усе зіпсувати?! І хіба батько не пробачить?
— Глібе, не йди, — благаюче промовила мати, відірвавши долоні від обличчя. — Прости мене! Не йди. Вітьку, та не слухай ти тут!
Але я не зрушився. Став у проході. Мені, дванадцятирічному, здавалось, що я зможу зупинити їх, завадити зруйнувати те, що я вважав щасливою родиною.
— Вітьку, пропусти, — суворо сказав батько.
Такий тон я чув у нього лише на роботі. Не вдома. Не з нами.
— Не йди! — попросив я.
— Дай мені пройти!
Той самий голос.
— Тату… а як же я?
Він відсунув мене, ніби стілець, і вийшов із квартири. Мені здалося, що він так поспішав, щоб нічого не зробити. Не лише не вдарити матір у гніві, а в нього ж був службовий пістолет. Очі батька палали такою злістю, що він тоді правильно вчинив. Тепер я це розумію. Але того дня він став для мене людиною, яка відсунула мене, немов зайвий предмет. А мати — тією, хто влаштував цей жах у нашому житті.
Ростик, звісно, виявився козлом і теж кинув матір одразу після батька. Вона опинилась у жахливій ситуації: чоловік пішов, коханець кинув, син звинувачує в усьому. Їй було важко, а тут ще я…
Я почав гуляти до пізньої ночі, зійшовся з поганою компанією. Спочатку дрібні крадіжки, потім — зухваліші витівки. Нас піймали на пограбуванні якогось мажора — не всіх. У нього була охорона, встигли схопити двох — мене й Стьопку.
Батько, який на той час став начальником оперативного, приїхав у відділок, де мене тримали. Прізвище у нас було рідкісне — Шуліка — а по батькові не Петрович, а Глібович. Хтось знав батька, от і подзвонив.
— Виходь, — кинув він мені.
— Іди до біса, — прошипів я крізь зуби.
Він витягнув мене із камери.
— А Стьопка?! — заревів я, відчайдушно вириваючись.
Батько затягнув мене у допитну й двічі сильно вдарив по обличчю. Розмазуючи кров із слізьми по щоках, я ненавидів його ще гостріше.
— Скільки тобі вже?
— Що? — не зрозумів я.
— Років. П’ятнадцять?
Мені стало смішно.
— Вітання! Ти не знаєш, скільки років твоєму синові!
— Бо ти не мій! — ревнув він у моє обличчя. — Я взяв Галю вже вагітною. Думав, буде гарною дружиною. А вона, як була… — тут він грубо вилаявся, — так і лишилась.
— Хто мій справжній батько? — тупо запитав я.
Він дав мені хусточку й пляшку води, я витерся. Гліб сів навпроти й сказав:
— Пробач, що вдарив. Ти мене дуже розчарував. Думаєш, у мене власних справ мало?
— То йди роби свої справи, — буркнув я.
— Вітьку… за паспортом ти мій. І аліменти я твоїй матері сплачую. Але якщо так і далі буде котитись — я відмовлюсь від тебе. Нехай закриють — що мені з того?
— А зараз?
— Що зараз?
— Ну… не закриють?
Він похитав головою.
— А Стьопка?
— У Стьопки свій батько є. Вони заможні. Розберуться. Тобі б краще про своє життя подумати. Не розумію, вам у в’язниці що — медом намазано? Думаєш, там не життя, а малина? Отож — це пекло! А малоліток — пекло у кубі.
У тюрму я не хотів. Просто було болісно жити, болісно дивитись на матір. Ось я й… відволікався. Цими думками я й поділився з батьком.
— Коротше, вибір за тебе ніхто не зробить. Або починаєш жити нормально — вчитись і думати про майбутнє. Або по кривій дорозі, де, як правило, погано кінчають. Не хочеш у тюрму — міняй поведінку. Вільний.
Я пішов до виходу. Біля дверей мене спинив батьків голос:
— І матір не звинувачуй. У розлуці завжди винні обидва. А те, що я про неї крикнув — то на емоціях. Забудь.
— Глібе… тату, ви ж любите одне одного! Може, помиритесь? — без надії спитав я.
— І про це забудь, сину.
Хлопці з нашої компаніїПацани з нашої компанії не хотіли мене відпускати, але після кількох бійок і синяків я остаточно відбився від них, обравши новий шлях — той, на який мене вперше вивів батько.
