**Прозріння**
— Лешу, — увійшла в кімнату Оля, тримаючи руки за спиною. На її обличчі грала таємнича усмішка, очі сяяли щастям.
Лесь також посміхнувся, відчуваючи, що зараз почує щось приємне або отримає подарунок.
— Що там у тебе? — Він навіть сів, нахилившись до неї з дивану. — Не тягни, показуй.
— Ось. — Оля простягнула руку, на долоні лежав невеличкий предмет. Лесь ще не розгледів, що це, але в його посмішці вже не було колишнього тепла.
— Що це? — спитав він і відхилився назад, ніби відсторонюючись від несподіваного “сюрпризу”.
— Подивись! — Оля зробила крок до нього, так само тримаючи на долоні тест. — Я вагітна! — не витримала вона, голос тремтів від ледь стримуваної радості.
«Вагітна», — повторив про себе Лесь. Посмішка зникла з його обличчя. Він дивився на Олю зі страхом, наче це була вже не вона, а хтось чужорідний.
Усмішка Олі так само повільно згасла, ніби світло в театральній залі перед виставою. Вона стиснула тест у долоні й опустила руку.
— Ти не радий? — У її голосі тепер тремтіли сльози.
— Олю, ми ж домовилися, що почекаємо з дітьми, — сказав Лесь, його голос став різким. — Ти перестала пити таблетки?
— Я забула раз випити, а потім… — Оля сіла на диван поруч із ним. Він миттєво відсунувся, наче боявся заразитися.
— Про що ти думала? Чому мені не сказала? Невже тобі хочеться сидіти з підгузками, не спати ночами? Ти й сама ще дитина. — Лесь схопився, почав нервово ходити по кімнаті.
— Олю, давай обговоримо, не поспішатимемо…
— Я не робитиму аборт. Він уже є. Я знаю, відчуваю, що це хлопчик. Він буде схожий на тебе, — проговорила Оля. В очах блищали сльози.
Її слова, наче цвяхами, прибили Леся до підлоги. Вона дивилася на нього з відчайдушною рішучістю.
— Олю, послухай… — Лесь сів поруч, обняв її за плечі, притягнув до себе.
«Криком не допоможеш. Треба діяти обережно, ласкою умовити…»
Оля зкинула його руку й схопилася з дивану, наче почула його думки.
— Я. Не. Робитиму. Аборт, — промовила вона чітко, наголошуючи на кожному слові.
— Олю, я ж не так сказав. Я просто здивувався. Пробач за мою реакцію. Іди до мене. — Він піймав її руку, посадив на коліна.
— Дурненька моя. Як же я тебе люблю, — бурмотів він, погладжуючи її по плечу. — Не плач, будь ласка. Тобі зараз не можна хвилюватися.
— Ти справді радий? — спитала вона, витираючи сльози.
— Ну звісно, — легко відповів Лесь, хоча в голові вже лічив місяці до народження.
Згодом все наче повернулося до звичного. Лесь не помічав змін у Олі. Він навіть почав сумніватися: а раптом тести помилилися? Але через місяць у неї почався токсикоз. Вона зблідла, змарніла, майже нічого не їла.
Раніше вони щовечора кудись виходили: у кіно, на зустрічі з друзями, у кафе. Тепер Олю не витягнути з дому. Вона лежала, скаржилася на поганий стан. Від м’яса їй робилося зле. Лесь нудьгував.
— Олю, у Валерка в суботу день народження, — провинувато сказав він.
— Іди сам. Я все одно не висиджу і п’яти хвилин за столом, — буркнула вона, не повертаючись від стіни.
Лесь зрадів. На святкуванні він насолоджувався свободою, багато сміявся, пив. Додому повернувся пізно. Оля все так само лежала, відвернувшись.
Потім у неї почав рости живіт. Вона ворочалася у ліжку, стогнала, не могла знайти зручної позиції для сну. Стала плаксивою, відмовляла Лесю в близькості. Його незадоволення росло разом із її животом.
— Коли ви вже одружитеся? — якось спитала мати, коли Лесь завітав до неї. — Хоч і не в захваті від твоєї Олі, але що вже. Ім’я синові вигадали?
— Андрійко. На честь Олиного батька. Мам, яка весілля з животом?
— Можна просто розписатися. Я ж тебе попереджала…
— Годі мені мізки виносити!
По дорозі додому Лесь зайшов у бар, випив. Лег спати, але Оля розбудила його серед ночі.
— Лешу, Лесю! Прокидайся!
— Що? — прохропів він, не розплющуючи очей.
— Мені погано. Тягне живіт, болить поперек, — скривилася вона.
Лесь нарешті прокинувся, побачив її збентежене обличчя.
— Швидку викликати? — схопив телефон, але він був розряджений. Взяв Олин, викликав таксі.
У передпокої Оля сиділа на пуфіку, у накинутому поверх нічної сорочки плащі. Біля ніг стояла велика сумка.
— Документи взяла? Поїхали.
Вони повільно спускалися сходами. Таксі вже чекало біля під’їзду.
— Гони в пологове, шефе, — скомандував Лесь, сідаючи поруч із Олею.
Вона важко дихала, стискаючи живіт руками. У тісному салоні він здався Лесю величезним.
— Потерпи, ще трохи, — говорив він, намагаючись не показувати страху.
Таксі зупинило**І коли дитина заплакала, Лесь взяв її на руки й зрозумів, що більше ніколи не зможе уявити життя без цього маленького крихкого щастя.**
