Дещо таке, що навіть життєвий досвід не захищає від розчарування. Чому одні з віком стають мудрішими, а інші — нахабнішими? Чия доброта викликає у деяких не вдячність, а бажання скористатися? Ця історія — не вигадка, а гірка правда. Історія моєї сусідки з садиби, Ганни Михайлівни. Жінки похилого віку, з добрим серцем і, як виявилося, з трагічно наївною душею.
Вона живе сама у приватному будинку на околиці Житомира. Дім не новий, але затишний, доглянутий. Поряд — невелика двоповерхова хатина, яку раніше здавала в оренду. До карантину у неї були постійні мешканці: студенти, робітники, просто ті, хто шукав тимчасового притулку. А останні два роки — то пустує, то на місяць-другий хтось заселяється.
Одного разу вона подзвонила мені, у голосі — радість:
— Наталю, не надсилай нікого поки, я вже знайшла жильців! Молоде подружжя, чемні такі, з села приїхали. Кажуть, у місто перебралися, роботу шукають, з речами туго, ні грошей, ні їжі, але обіцяють, як влаштуються, одразу розрахуватися.
Я відчула тривогу. Щось у цій розповіді було не так, але втручатися не хотіла. Знизала плечима і залишила все як є. Але через тиждень Ганна Михайлівна телефонувала знову — тепер у сльозах.
Як виявилося, цих двох їй «порекомендувала» сусідка — мовляв, гарні люди, шукають житло. Приїхали з невеличкими сумками, казали, що решту речей привезе брат із села. Поки що — ні їжі, ні постільної білизни, ні посуду, навіть чашки. Ганна Михайлівна їх пожаліла. Пустила. Віддала їм усе необхідне: і ковдри, і миски, і каструлі, навіть три банки тушонки з полиці дістала — «на перший час».
Вони обіцяли, що за тиждень приїде брат, привезе і речі, і гроші, а ще вони майже влаштувалися на роботу — дружина до продуктового магазину, чоловік на будівництво. Все звучало правдоподібно, навіть занадто.
За кілька днів «дружина» розповіла, що почала стажуватися в магазині, що все добре і незабаром отримає перші гроші. А «чоловік» поїхав «у село за речами» до брата.
Минув тиждень. Ні чоловіка, ні дружини. Телефони мовчать. Ганна Михайлівна спочатку хвилювалася, дзвонила кожного дня, боялася — раптом щось трапилося. Але на третій день її осяяла гірка думка: її обдурили. Просто обвели навколо пальця.
Ці двоє тиждень жили в її хатині, їли її їжу, користувалися її речами, грілися за її рахунок — і зникли. По суті, це був ретельно продуманий обман. Люди шукали самотніх старих, грали на їхньому співчутті і за тиждень отримували максимум — безкоштовно.
Найболючіше для Ганни Михайлівни було не втрачене майно, а зраджене довір’я. За те, що у свої 73 роки вона так і не навчилася розрізняти, де правда, а де — брехня. Її вдарили по найболючішому — по людяності. Вона справді вірила, що допомагає, що робить добру справу, а натомість отримала — тишу й порожні каструлі.
А тепер скажіть: це все «погані орендодавці» мріють здерти три шкури з жильців? Чи все ж існує інша сторона — ті, хто з самого початку приходить із метою обдурити? Хто навмисЦе був урок для неї — доброта повинна бути з очима відкритими, а серце — з розумом.
