**Спадок для порожнечі та дзеркало душі: іспит бабуси з будинку літніх**
Ой, онучко, підійди ближче, розповім тобі історію з мого життя. Ось я тут, у будинку для похилих, а серце знову вертається до того дня, коли зібрала своїх дітей оголосити заповіт. П’ятеро їх було, і кожен дивився на мене по-своєму — хтось нетерпляче, немов на вокзалі перед потягом до щастя, а хтось мовчав, ніби був поруч, та його тут і не було.
Марічка, старша, у своїй шовковій блузці та блискучому годиннику, поспіхом поглядала на телефон — бо ж зустріч у неї, мовляв, через півгодини, і вона, звісно, “у справі”. Ну, які в неї клопоти — контракти, бізнес, важливі люди. Андрій, середній, підкручував краватку, щось бурмотів про “угру з іноземцями” та кмітливо посміхався, наче колись, коли “інвестував” мої гроші у свій провальний бізнес.
Наталка сиділа в кутку, згорблена, з кредитом, хворими дітьми та чоловіком, що ледве виживав. А старший, Василь, мовчав, як завжди — холодний, далекий. І тільки Юрко, наймолодший, не дивився ні на кого, просто був тут.
Я глянула на них, на ті п’ять конвертів, що лежали переді мною. Зналося — треба говорити просто, без нотацій.
— Для кожного з вас — лист від мене. Останнє моє слово.
Взяла перший конверт і простягнула Марічці.
Вона, звично впевнена, розірвала його, чекаючи паперів, грошей, нерухомості. А там… пусто, лише крихітне дзеркальце. Її обличчя спітнішало від злості.
— Що це? — прошепотіла. — Глузуєш?
Я відповіла тихо:
— Це все, що я хотіла тобі лишити. Подивися на себе.
Пам’ятаю, як минулої зими лежала з грипом, просила привезти хоч ліки, а вона? Казала, що “заклопотана”, а потім виклала фото з коктейлями на морі. Ось так її “турбота”.
Далі — Андрій. Відкрив конверт, побачив дзеркало й стиснув щехи.
— Ти серйозно? — прохрипів. — Ми маємо право на спадщину!
Я глянула йому в очі:
— Пам’ятаєш, як продав батькову “Таврію” за копійки, а потім її перепродали за статки? Ти вкрав не гроші — ти вкрав спогади. Подивися в дзеркало — може, побачиш злодія, а не бізнесмена.
Він заревів, погрожував судом, але я стояла нерухомо.
Наталка, не витримавши, розплакалася, благаючи про любов, але я знала — це лише мана.
Вручила їй конверт. Вона розкрила його тремтливими руками — дзеркало.
— Чому? Я ж завжди була поруч! — прошепотіла.
— Ти була поруч лише тоді, коли щось було потрібно тобі, — відповіла я. — Пам’ятаєш, як просила грошей на “операцію” доньки? А потім виїхали на відпочинок. Твоя “турбота” — лише вистава.
Василь мовчав, як і завжди. Він ніколи не просив, не давав, навіть на батькових похоронах стояв, як статуя. Відкрив свій конверт — дзеркало.
— Що я зробив не так? — спитав рівно.
— Ти нічого не зробив. І в цьому провина.
Останній — Юрко. Він не хотів брати, благав мене, але я сказала:
— Треба, сину.
Він розкрив конверт. А там — не дзеркало. Лист, де все — дім, гроші, земля — все його.
Він був єдиний, хто приходив просто тому, що любив.
Я глянула на їхні обличчя — лють, неправда, розпач.
— Справедливості не існує, — сказала я. — Її створюють. І сьогодні я це зробила.
І попросила їх піти.
Ось так, онучко, життя все розставляє на місця. Іноді найважливіший спадок — це дзеркало, щоб побачити правду. А інколи — просто любов, яку не виміряти грошима.
