Віра Миколаївна стояла перед пошарпаними дверима під’їзду, стискаючи в тремтячих руках конверт. Дев’ятиповерхівка у спальному районі містечка Білозерське здавалася чужою, наче з іншого світу. Але десь там, на четвертому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона залишила його – маленького хлопчика з неслухняним чубчиком. Тепер йому тридцять п’ять…
“Дурниці”, – шепотіла вона, розглядаючи тьмяні вікна будинку. “Просто безнадійні дурниці…”
На лавочці біля під’їзду сиділи бабусі, що перебирали плітки. Одна з них окликнула:
“А ви до кого, серденько?”
“До Олега… Олега Васильовича”, – голос Віри затремтів, ім’я сина пролунало, як луна з минулого.
“До Олежка?” – оживилася бабуся. “Гарний хлопчина, ввічливий, завжди вітається. Ви йому хто?”
Віра мовчала, поспішно зайшовши у під’їзд. Хто вона йому? Мати, яка не бачила його тридцять років? Чужа жінка з тією ж прізвищем? У ліфті вона дістала дзеркальце. Сивина у волоссі, зморшки біля очей – у п’ятдесят шість років час не сховаєш під макіяжем. Чи пам’ятає він її обличчя? Чи у його пам’яті лишився лише невиразний образ?
Четвертий поверх. Квартира зліва. Напевно одружений. У його віці йнакше і бути не може… Віра підняла руку до дзвінка, але пальці зрадницьки затремтіли. Вона простояла так хвилину, дві, п’ять. А потім, не наважившись, спустилася вниз і кинула конверт у поштову скриньку.
“Олегу. Я знаю, що не маю права просити. Але дай мені шанс пояснитися. Мама. Подзвони, ось мій номер…”
Мама. Як дивно звучить це слово, коли його не вимовляли тридцять років. Віра повернулася до машини й просиділа там до вечора, спостерігаючи за під’їздом. Ось високий чоловік з портфелем – вилитий батько. Це він. А ось молода жінка з пакетами з крамниці – мабуть, дружина. Вони про щось говорили, сміялися. Звичайна сім’я, звичайний вечір. Чи прочитав він її лист? Чи подзвонить?
Телефон задзвонив, коли вона вже збиралася їхати. Дзвонив Володимир, її колишній чоловік.
“Навіщо ти приїхала?” – його голос, такий знайомий, звучав втомлено й холодно.
“Володимире…”
“Не починай. Просто скажи – навіщо?”
“Я хочу побачити сина”, – голос Віри зірвався.
Він хмикнув, і в цьому звуку було стільки болю й презирства.
“Си”Сина? Тридцять років не хотіла, а тепер раптом захотіла?”
