Сльози минулого: історія Ганни Миколаївни
Ганна Миколаївна стояла перед пошарпаними дверима під’їзду, стискаючи в тремтячих руках конверт. Дев’ятиповерхівка у спальному районі містечка Соснівка здавалася чужою, наче з іншого світу. Але десь там, на четвертому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона залишила його – маленького хлопчика з непосихаючим чубчиком. Тепер йому тридцять п’ять…
– Дурниця, – шепотіла вона, розглядаючи тьмяні вікна будинку. – Просто безглузда дурниця…
На лавочці біля під’їзду сиділи бабусі, які перебирали плітки. Одна з них гукнула:
– А ви до кого, голубко?
– До Олега… Олега Богдановича, – голос Ганни здригнувся, ім’я сина пролунало, як відлуння з минулого.
– До Олежка? – оживилася бабуся. – Гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ви йому хто?
Ганна мовчала, поспішно зайшовши у під’їзд. Хто вона йому? Мати, яка не бачила його тридцять років? Чужа жінка з тією ж прізвищем? У ліфті вона дістала дзеркальце. Сивина у волоссі, зморшки біля очей – у п’ятдесят шість років час не сховаєш під макіяжем. Цікаво, чи пам’ятає він її обличчя? Чи в його пам’яті залишився лише нечіткий образ?
Четвертий поверх. Квартира зліва. Напевно одружений. У його віці інакше й бути не може… Ганна підняла руку до дзвінка, але пальці зрадничо задрижали. Вона простояла так хвилину, дві, п’ять. А потім, не наважившись, спустилася вниз і кинула конверт у поштову скриньку.
«Олегу. Я знаю, що не маю права просити. Але дай мені шанс пояснитися. Мама. Подзвони, ось мій номер…»
Мама. Як дивно звучить це слово, коли його не вимовляли тридцять років. Ганна повернулася до машини й просиділа там до вечора, спостерігаючи за під’їздом. Ось високий чоловік з портфелем – вилитий батько. Це він. А от молода жінка з пакетами з магазину – напевно, дружина. Вони про щось говорили, сміялися. Звичайна сім’я, звичайний вечір. Чи прочитав він її лист? Чи подзвонить?
Телефон задзвонив, коли вона вже збиралася їхати. Дзвонив Юрій, її колишній чоловік.
– Навіщо ти приїхала? – його голос, такий знайомий, звучав втомлено й холодно.
– Юрію…
– Не починай. Просто скажи – навіщо?
– Я хочу побачити сина, – голос Ганни зірвався.
Він хмикнув, і в цьому звуку було стільки болю й зневаги.
– Сина? Тридцять років не хотіла, а тепер раптом захотіла?
– Ти не розумієш…
– Ні, це ти не розумієш, – його голос став тихішим, але твердішим. – Де ти була, коли він хворів? Коли в школі його дражнили? Коли він вступав до інституту? Де ти була ці всі роки?
Ганна мовчала. Що тут скажеш?
– Він подзвонив мені. Сказав, що викинув твій листок, – додав Юрій. – Поїжджай, Ганно. Ти запізнилася. На тридцять років запізнилася.
Гудки в трубці різанули по серцю. Ганна сиділа, дивлячись на темні вікна. Згадався маленький Олег, який кликав її вночі. Як вона вставала, колихала його, наспівуючи колискову… Чому вона тоді поїхала? Чому не боролася за нього?
Наступного дня вона повернулася. Дочекалася, поки Юрій поїде на роботу, і пішла слідом. Припаркувалася біля його офісу, зайшла всередину. Він не змінився – та ж пряма постава, той же уважний погляд. Тільки скроні зовсім сиві.
– Я просив тебе поїхати, – кинув він, побачивши її.
– Юрію, будь ласка. Я просто хочу поговорити з ним. Пояснити…
– Що пояснити? – він скривився, наче від болю. – Як ти пішла до нового чоловіка? Як будувала нове життя? Як забула про нас?
– Я не забувала! – сльози хлинули з очей. – Я кожен день думала про нього!
– Думала? – він гірко посміхнувся. – А я виховував. Один. Не спав ночами, коли він хворів. Водив до школи. Вчив бути чоловіком. А ти – думала.
Ганна опустила голову. У приймальні було тихо, тільки тикали настінні годинники.
– Знаєш, що він запитував у дитинстві? – голос Юрія став ледь чутним. – Тату, чому мама мене не любить? Що я йому відповідав?
– Я любила його! Люблю! – Ганна захлипала від сліз.
– Ні, Ганно. Ти любила себе. Свою свободу. Свої мрії. А його – ні.
Вона вийшла з офісу, ледве тримаючись на ногах. У машині руки тремтіли так, що не могла завести двигун. Перед очима стояв маленький Олег, який запитував, чому мама його не любить. Як вона могла? Як?
Увечері вона знову приїхала до його будинку. Побачила у дворі дружину Олега – впізнала її по вчорашньому дню.
– Вибачте! – гукнула Ганна, голос зривався. – Можна вас на хвилинку?
Жінка обернулася, її погляд був настороженим.
– Ви хто?
– Я… – Ганна завагалася, слова палили горло. – Я мама Олега.
– А-а, та сама мама– сказала жінка, і в її голосі пролунала гіркота.
