Тіні правди: кінець однієї любові
Ярослав Петрович увійшов до квартири після довгого робочого дня в офісі на околиці Харкова.
— Привіт, я вдома! — гукнув він, заходячи на кухню, де вже витав аромат їжі.
— Що за привід? — здивувався чоловік, побачивши на столі акуратно розставлені страви.
— Ніякого приводу, — відповіла дружина Оксана, але в її голосі промайнула дивна нотка. — Просто лінь було готувати, замовила суші.
— Суші — це я люблю! — оживився Ярослав, скидаючи піджак.
— Тоді сідай, будемо вечеряти, — сказала Оксана, але тут же вийшла з кухні.
За хвилину вона повернулася з аркушем паперу в руках і мовчки простягнула його чоловікові.
— Що це? — спитав Ярослав, але, поглянувши на листок, завмер, наче вражений грімом.
***
— Доброго дня, це кур’єр, — лунає голос у домофоні, і на екрані з’являється молодий хлопець у яскравій формі. — Вчора оплата за замовлення не пройшла.
— Ви помилилися, — спокійно відповіла Оксана. — Я нічого не замовляла.
— Перепрошую, ось чек, подивіться, — хлопець підніс до камери пом’ятий клаптик паперу, показуючи пальцем на адресу. — Вчора я сам привозив замовлення. Адреса: Зоряна, 12. Чоловік платив карткою, але платіж не пройшов. У мене копія чека, подивіться, будь ласка.
Кур’єр виглядав збентеженим, перепрошував після кожного слова. Було ясно, що він новачок — не лише у доставці, а й у роботі взагалі. Оксана скептично прищурилася, відчинила двері і подивилася на хлопця. На його худих плечах гойдався величезний терморюкзак, роблячи його схожим на горобця з непосильним вантажем. Оксана ледь стримала усмішку, але її відволік чек.
На папірці було написано: «Код помилки: 55. Невірний ПІН».
— Я ж сказала, ви помилилися, — повторила вона. — Вчора нікого не було вдома, і замовлень ми не робили.
— Вибачте, — почервонів кур’єр. — Оплату приймала дівчина… інша жінка.
— Тим більше, — усміхнулася Оксана. — Це точно не до мене.
Кур’єр простягнув другий чек, де була вказана адреса та деталі замовлення. Оксана пробігла очима: японська кухня, прибори на двох, оплата карткою. Нічого незвичайного, крім одного — Ярослав не переносив суші. Внизу стояло ім’я замовника: Ярослав.
Оксана відчула, як кров прилила до скронь. У цій квартирі жив лише один чоловік — її чоловік. Але дівчина? Вона, у свої 43, вже не підходила під цей опис. Можливо, кур’єр з віжливості всіх так називає? Але щось не сходилося.
— Я сплачу, — несподівано сказала вона. — Де ваш термінал?
Хлопець здивовано подивився на неї. Він чекав сліз чи криків — так вела себе його мати, дізнавшись про зраду батька. Але Оксана була спокійна, наче зі сталі. Проводжаючи кур’єра, вона раптом розсміялася. Сміх переріс у істерику, і з очей покотилися сльози. Глибоко зітхнувши, вона витерла обличчя і взяла телефон.
— Ярославе, привіт, ти до котрої сьогодні на роботі? — спитала вона, намагаючись звучати байдуже.
— Привіт. До семи, якщо бос знову не влаштує свою улюблену планерку, — відповів він. — А що?
— Хочу разом повечеряти.
— У тебе плани скасувалися?
— Так, весь вечір вдома. Подумала, було б добре провести час удвох.
— Я за, але поки не знаю, коли звільнюся.
— Нічого, ближче до вечора вирішимо. Готувати лінь, я замолю їжу, добре?
— Домовились.
Оксана поклала трубку і відчинила шафу. Її погляд зупинився на чорній сукні з золотистим відливом, яку вона надягала на останній корпоратив. «Святкувати, то святкувати», — подумала вона з гіркою іронією.
Повернувшись у передпокій, вона подивилася на чек, взяла телефон і замовила ті самі суші, що були вчора, з позначкою «прибори на двох».
Увечері той же кур’єр, збентежений до крайності, привіз замовлення. Переконавшись, що платіж пройшов, він поспіхом пішов, вирішивши, що ця родина зберігає надто дивні таємниці.
Годиною пізніше повернувся Ярослав. Оксана зустріла його з усмішкою, але її очі видавали напругу. Вона помітила, як він намагається бути ідеальним чоловіком — так бувало завжди після його «запізнень» чи несподіваних відряджень.
— Суші? — здивувався Ярослав, дивлячись на стіл.
— Так, вчора в мами побачила рекламу доставки, — байдуже відповіла Оксана. — Захотілося. Знаю, ти не любиш, але для тебе я курку запекла.
— Чому ж, спробую, — сказав він. — На роботі якось замовляли, ніби нічого.
— Зміни — це добре, правда, Ярославе? — з легкою усмішкою спитала вона. — Іди мий руки, я голодна.
Ярослав насторожився. Її спокій, ці суші, той самий ресторан — у збіги він не вірив. Але як вона могла дізнатися про вчОксана глянула на нього і зрозуміла, що свобода — це не тікати від минулого, а сміливо стати йому обличчям.
