Ехо в ночі
До реабілітаційного відділення Лариса Богданівна потрапила за два тижні до Різдва. Раніше не вийшло: місць не було.
Здоровя справа серйозна, і коли вона отримала направлення, дуже зраділа: про медичний центр, куди її відправляли, у Львові всі відгукувались з теплом.
Все ж щось кололо в грудях: ось-ось Новий рік, різдвяні традиції, оселедець під шубою, кутя, гірлянди, запах мандаринів
Лариса з дитинства обожнювала це свято. Любила прикрашати ялинку, розвішувати іграшки, накривати стіл, відчувати передсвятковий гамір у квартирі. А тут Довелося від усього цього відмовитися.
Від першого ж дня вона себе переконувала, що нічого страшного, що цей Новий рік не останній у її житті, що, можливо, до Святвечора вже буде вдома.
І здавалося, переконала себе.
***
Поселили її в затишну двомісну палату з телевізором, де вже жила жінка років вдвічі молодша. Прописали масу корисних процедур, лікувальну фізкультуру.
Лариса Богданівна трималася молодцем. Не пропускала нічого. Навіть записалася у тренажерну залу інструкторка з реабілітації була дуже чуйна.
Лікарі хвалили, казали: вона велика розумниця, одужує з кожним днем.
Лариса Богданівна слухала, посміхалась, кивала та десь у серці ховалась туга.
Вперше в житті вона не готувалася до зимових свят. Не крутила рулети, не шукала подарунки для онуків, не обирала вбрання.
Свято йшло мимо, як навмисне ігноруючи її присутність.
«Здоровля понад усе» твердила вона собі. «Святкуємо з сусідкою, таки веселіше буде».
30 грудня сусідку виписали додому. За нею зачинились двері. Лариса Богданівна залишилась наодинці. У порожній тиші.
***
Вранці 31 грудня зателефонували діти привітали, побажали здоровя, пообіцяли приїхати після свят.
Їх можна зрозуміти у кожного свої турботи, свої справи. Протягом дня кілька колег надіслали привітання у Viber
А потім настала ніч.
***
Лариса Богданівна почула, як після звернення президента до людей в коридор вийшли інші пацієнти, ті, кому так само складно.
Вони щосили викрикували: «З Новим роком! Щастя, радості!»
Вона залишалась нерухомою.
Їй здавалося, що існує невидима, але міцна стіна між нею і цим святковим гуртом.
Ніби вона стала непотрібною
***
Вона взяла до рук телефон. Дуже хотілося почути чийсь голос!
Та Кому дзвонити?
Стільки контактів
«Ярослава» однокласниця. Не бачились років десять, хоч і інколи перекидувались «лайками» у Facebook.
Зручно, але порожньо.
«Денис» колишній чоловік. Йому дзвонити взагалі сенсу немає.
Швидко перегорнула вниз.
«Богдан» син. Безперечно, він зніме слухавку, говоритиме Якщо щось, приїде, кине все.
Але вона не хотіла здаватись слабкою. Він звик бачити маму сильною
Решта контактів ті ж глухі рядки. Лариса Богданівна так і не знайшла людини, якій могла б зателефонувати зараз, просто щоб сказати: «З Новим роком». Їй сам дзвінок здавався недоречним. Чого вже говорити про тих людей?
Кому ж подзвонити хоч комусь прошепотіла вона у стерильній самотності палати.
І заплакала.
Виходить, у неї було все: дім, робота, досвід, ціла купа знайомих.
І водночас нічого і нікого.
***
Гостро це відчувши, Лариса Богданівна натягла пальто і вийшла на вулицю. Пронизливий мороз боляче вхопив за щоки.
Поряд із реабілітаційним центром розкинувся маленький, засніжений сквер. Вона ступила туди, навіть не знаючи навіщо. Просто кудись йти треба було.
На лавці сидів чоловік приблизно її віку, може трохи старший.
Він не дивився на блимаючі вікна будинків, дивився у темінь.
У Лариси Богданівни стислося серце. Хотілося хоч щось сказати цій людині.
Вона тихо мовила:
Добрий вечір.
Чоловік підняв очі. Усміхнувся тепло, щиро, так, що біля очей зявилися сонячні промінчики зморщок.
Вам також добрий вечір. З Новим роком.
Вона механічно посміхнулась у відповідь. Такі прості, буденні слова. А десь під серцем защеміло.
А ви чого тут?
Удома ні з ким говорити, спокійно відповів чоловік. Дружини немає вже три роки. Донька в Польщі, дзвонила вдень, казала, що зайнята. Ось і сиджу. А ви з лікарні?
Лариса кивнула:
Так. Відновлююсь після хвороби. І знаєте сьогодні я зрозуміла, що нема кому подзвонити опівночі. У телефоні сотні номерів, а слова сказати нікому.
Він навіть не здивувався.
Так Самотність приходить безшумно. Одного дня розумієш: якщо тобі стане зле ніхто й не дізнається. Ніхто не почує. І ніхто не прийде, він глянув просто і дуже пильно. І тоді, аби не втратити себе, треба наважитись. Наприклад, заговорити першою. Ось як ви сьогодні. А значить ви сильна.
Я не відчуваю себе сильною
Це й неважливо, мяко мовив він. Сильними не народжуються. Сильними стають, коли йдуть назустріч життю. Навіть якщо воно відвернулося. І знаєте якщо ви завтра не прийдете я все одно чекатиму. Бо тепер знаю, що ви є.
Слова прозвучали настільки щиро, що Лариса раптом чітко відчула: вона намагалась знайти того, хто врятує її від самотності і навіть не підозрювала, що може сама стати чиєюсь рятівницею.
***
Коли вона поверталася до палати, у кишені лежав акуратно складений аркуш з номером телефону, написаним зворушливо невпевненою рукою нового знайомого.
Порожнеча всередині не розвіялася. Та зявилось щось нове, трепетно-тепле відлуння чужого голосу:
Я чекатиму
Вперше за довгий час Лариса Богданівна думала не про те, що втратила, а про завтрашній день. Не у масштабах «нового життя», а просто про ранок. Завтра.
«Може зателефонувати? міркувала вона, засинаючи. Просто сказати: Доброго ранку, Степане Олексійовичу»Вранці, коли місто ще кутається у білі сутінки, вона прокинулася від легкого хвилювання невластивого їй, особливо тут. Було тихо. Тиша, в якій можна почути навіть власне дихання.
Вона вдягла халат, повільно підійшла до вікна. Внизу, поміж заметених лавок, хтось крокував обережно, залишаючи чіткі сліди. І раптом вона помітила знайому постать того чоловіка з учорашнього вечора. Він зупинився, оглянувся, ніби чекав на когось, і схилив голову до снігу, уважно придивляючись, чи не з’явиться десь ще одна пара слідів.
Лариса Богданівна посміхнулася, сама собі йому, і раптово відчула, як темрява всередині розступається, поступаючись місцем тихому світлу. Тепер вона знала, що один телефонний дзвінок здатен змінити не лише вечір, а й усе життя.
Вона набрала номер, рука тремтіла, та це вже не здавалося страшним. Гудок один, другий. Її слухали.
Доброго ранку, тихо сказала вона. Ви ще там?..
І одразу ж у відповідь прозвучало:
Завжди. І для вас завжди.
За вікном стиха починав падати сніг, проміння повільно напливало на місто. Десь біля серця стало тепло-тепло, як у дитинстві, коли віриш у диво.
Світ наповнився новими голосами, яких просто потрібно було почути. І поки в далекій палаті лунало затишне: «З Новим роком!», Лариса Богданівна знала: нагадування про життя це чийсь голос у нічній тиші, і твоя сміливість відповісти.
Бо навіть у найтемнішу ніч завжди є хтось, хто чекає твоїх кроків назустріч.
