Ганна Степанівна прокинулася від теплих променів червневого сонця, що лагідно торкнулися її обличчя. Ранок видався напрочуд тихим. Ні дитячого плачу, ні дзвінків із проханнями «посиди, будь ласка, з Данилком хоч до вечора». Вона солодко потягнулася, глянула у стелю і вперше за довгий час відчула — сьогодні їй нікуди бігти, нікому догоджати, нічого пояснювати.
Вона встала з ліжка, пройшла до кухні, насипала в джезву меленої кави, запалила газ. Пахло свободою. Поруч на столі лежав зошит — той самий, у який ще років десять тому вона записувала ідеї для оповідань. Колись Ганна мріяла стати письменницею, але якось усе відкладало. Спочатку — робота у школі, потім заміжжя, народження Марійки, розлучення, позики, клопоти. А тепер — онук.
Маленький Данило з’явився у її житті раптово, як і все доросле життя Марійки. Та, ще вчора безтурботна студентка, одного разу подзвонила й, непевно заїкаючись, промовила:
— Мам, я вагітна. Ми з Олексієм вирішили залишити дитину.
Ганна нічого не відповіла. Просто сіла на стілець, міцніше стиснула телефон і тихо сказала:
— Зрозуміла.
З того дня все завертівся. Марійка та її хлопець Олексій продовжували навчатися, а онук — лишався на ній. Безкінечні підгузки, кашки, безсонні ночі. Молоді батьки пояснювали просто:
— Мам, ну ти ж сама казала, що мріяла про онуків. Ось і доглядай.
Ганна терпіла. Не скаржилася. Але день у день відчувала, як її власне життя піском сиплеться крізь пальці. Вона прокидалася не з думками про прогулянку чи книжку, а з планом за розкладом Данилка.
І ось — сьогодні вона вирішила. Годі.
Тим часом на іншому кінці міста у спішку збиралася Марійка. Під очима — синці. На плечі — вередливий Данило. В одній руці — дитячий рюкзак, в іншій — ноутбук. Олексій стояв біля вікна і набирав викладачці, домовляючись про консультацію перед іспитом.
— Марійко, встигнеш відвезти його до твоєї мами? — запитав він, на ходу натягуючи куртку.
— Встигну… — пробурмотіла вона крізь зуби. — Знову все на мені. А ти ніби не його батько.
Вона вийшла з квартири, на ходу застібаючи ґудзики. Хлопчик гарчав. У маршрутці влаштував істерику. У голові Марійки лунало одне й те саме: встигнути, встигнути, лише б мама була вдома…
Вони підійшли до знайомих дверей. Постукали. За дверима — тиша. Потім кроки. Двері відчинилися. На порозі стояла Ганна — спокійна, з келихом кави в руках. На ній був домашній халат, волосся зібране у недбалий пучок. Але в очах було те, чого Марійка давно не бачила — рішучість.
— Привіт, мам. Ми лише на півдня. Завтра здамо іспити — і більше не будемо тобі докучати, чесно, — почала Марійка, заздалегідь намагаючись згладити гостроту.
Ганна глибоко вдихнула. Ковтнула кави. І сказала:
— Ні.
— Що? — перепитала Марійка, насупившись.
— Я не візьму Данилка сьогодні. І завтра теж не візьму. Я втомилася. Я не справляюся. І, найголовніше, я більше не хочу бути тим, ким ви мене зробили — безкоштовною нянею без права вибору.
Олексій спробував вставити:
— Ганно Степанівно, ну ви ж розумієте, ми обоє вчимося, часу немає…
— А в мене є? — голос Ганни задзвенів, як крига. — Я теж людина. У мене є мрії. Я хочу писати. Я хочу просто… жити. Мені не вісімдесят, я ще молода, і не хочу себе закопувати заживо під тягарем ваших обов’язків.
— Ось так от? — гірко усміхнулася Марійка. — Значить, ми для тебе тягар.
— Ви для мене — родина. Але родина — це повага. Це не коли тобі дзвонять увечері й ставлять перед фактом, що завтра ти знову мусиш усе кинути. Це не коли за твоєю спиною вирішують, що ти «і так вдома сидиш».
Повисла тиша. Данило затих. Марійка з Олексієм стояли, не знаючи, що відповісти. Нарешті, Марійка холодно промовила:
— Гаразд. Ми підемо. Але, мам, коли тобі знадобиться допомога — згадай цей день.
— Обов’язково, — кивнула Ганна. — Тільки коли я попрошу, я не поставлю вас перед фактом.
Вони пішли. Тихо, не вдаривши дверима. А Ганна повернулася до кухні. Сіла. Відкрила зошит.
Рука тремтіла — не від страху, а від того, що вперше за довгі роки вона зробила щось лише для себе. Вона знову почала писати. І з кожним рядком відчувала, як дихання стає легшим, а світ — ширшим.
Того дня вона вперше за довгий час відчула, що знову належить собі. І це почуття було дорожче за все.
