**Щоденник**
Слова прорізали повітря, ніж бич. Впали у тишу нашої скромної вечері, як камінь у воду, розходячись кругами по тарілках з варениками та борщем. Моя ложка застигла на півдорозі до рота.
— Ти тільки їси та нічого не робиш! Хай сама прибирає, а то вижену! — вигукнула невістка Оксана.
Син Ігор продовжував їсти, не піднімаючи очей. Жодного слова на мій захист, ані погляду. Його мовчання було голоснішим за її крик. Онук дивився збентежено — ще малий, щоб зрозуміти, але вже достатньо великий, щоб відчути тягар дорослого гніву.
Я мовчки проковтнула шматок, поклала ложку. Не плакала, не виправдовувалася. Не нагадала, як болять коліна, коли мию підлогу, як спина не дає нахилитися. Не сказала, що готую, коли можу, складаю білизну, коли руки слухаються. Просто почала збирати посуд.
Пізніше лежала у своїй кімнатці — тісне ліжко, шафи нема, вікно занадто високо. Стельовий вентилятор клацав на кожному оберті. З вітальні долинав сміх, дзвін келихів, телевізор.
Я не плакала, але щось холодне оселилося в грудях. Не через одне приниження — через роки повільного стирання. Мене стирали давно, а сьогодні просто обвели контур.
Згадувала, як чоловік хворів — як годувала його з ложки, прала білизну, тримала дім на купонах з газет. Пам’ятала Ігоря-хлопчика — як працювала у дві зміни на фабриці, купуючи йому зошити, як пришивала ґудзики до шкільної форми ночами.
А тепер я — зайвий рот.
Вранці не пішла — було б занадто просто. Зварила каву, склала білизну, пришила онукові розірвану кишеню. Але мовчала.
Через два дні вони поїхали «відпочивати» — мене не запросили. Оксана щось буркнула про «час для сім’ї». Ігор знову не подивився на мене.
Тоді я зібрала одну валізу, документи, чотки та записник у синій обкладинці. Не лишила записки — тільки ключі на столі поряд із випрасуваною серветкою.
Добиралася маршруткою через все місто. Будинок для літніх був простий, але чистий, без запаху розпачу. Чергова дала анкету, не питаючи нічого. Я посміхалася, говорила щось про «спокій», але всередині було пусто.
Сидячи на ліжку в кімнаті з запахом мила, дивилася у вікно на тополю. Вперше подумала: чи справді я — лише «та, що їсть»?
Але вранці щось ворухнулося — тихий голос, який давно не чула: «А якщо вони помиляються?»
Я заварила чай, закуталася в плед, який зв’язала сама, і набрала номер:
— Василю Михайловичу, — голос трохи тремтів. Це був старий друг чоловіка, наш адвокат. — Пам’ятаєте документи на дім?
Пауза, а потім:
— Пам’ятаю кожну деталь.
Через три дні я сиділа в його кабінеті — ті самі затерті книги, запах шрифту та кави. Він дістав папку.
— Ви мали отримати копію.
Там було все: моє ім’я, адреса, підпис чоловіка. Дім, звідки мене виганяли, був моїм — повністю, з 1998 року.
— Я нікому не казала, — прошепотіла я.
Василь Михайлович усміхнувся:
— Може, час настав?
Він прийшов за тиждень до свого діагнозу, сказав, що не хоче, щоб я залишилася без даху.
«Вона будувала цю сім’ю — не повинна просити дозволу жити у власному домі».
Сльози підступили. Навіть помираючи, він думав про мене — не сльозами, а папером, підписом, захистом.
— Хочу продати, — сказала я твердо.
— Оформлю тихо, — кивнув він.
— Щоб дізналися лише з листа.
Тієї ночі я повернулася до будинку для літніх із паляничками для персоналу. Ми пили чай із сусідкою Ганною Петрівною. Потім я знову перечитувала документи.
Чоловік підписав із любові. Я підпишу — із розумінням.
Через півроку Василь Михайлович подзвонив:
— Готово. Гроші на рахунку, дім — новим власникам.
Син дзвонив безперервно. Я відписала: «Дім був моїм. Я лише забрала те, за що колись платила сама».
Потім дзвонила Оксана:
— Ти стара відьма! Продала наше житло!
— Ні, — відповіла я спокійно. — Моє житло. Ви просто жили там, як я колись годувала вас обох.
Наступного дня дзвонив Ігор:
— Мам, нам нікуди йти… Оксана плаче… Я все зіпсував…
— Я нічого не забираю, — сказала я. — Лише повертаю те, що ви вважали забутим.
— Що ж нам робити?
— Ігорю, я віддавала все, не рахуючи. Але коли твоя дружина образила мене, а ти змовчав — щось зламалося. Мені не потрібні ваші гроші чи вибачення. Я хочу лише спокою.
На отримані кошти я купила старий будинок на околиці — облуплені стіни, скрипучі сходи. Назвала його «Притулок Серця». Під вивіскою написала: «Тут ніхто не доводить свого права існувати».
Першою мешканкою стала Ганна Петрівна. Потім прийшли ще троє: вчителька Людмила Олексіївна, садівниця Катерина та лікар Микола Іванович.
Я купую продукти, організовую походи до лікарів. У четвер читаємо газети вголос, у неділю танцюємо під платівки.
О
