Ось перероблена історія, адаптована до українського контексту:
Моя молодша сестра, Олеся, засмутила мене до сліз. Вона потребує допомоги з сином, а я відмовила. Вона кричить, що ми родина, що так не можна, але забуває, як сама відвернулася від мене у скрутну хвилину, коли відмовилась взяти мою доньку, Марійку, на море. Її егоїзм розбив мені серце, і я більше не хочу жертвувати собою заради тих, хто не цінує моєї підтримки. Живемо ми у невеликому містечку під Черніговом, і ця ситуація стала для мене останньою краплею.
Місяць тому Олеся вривається до мене з сяючими глами: «Ми їдемо всією родиною на море! З чоловіком, сином і свекрухою!» Вони вже замовили житло, спланували розваги, і я щиро за них пораділа. Але одразу стиснуло серце за Марійку. Я працюю фрілансеркою, і цього року, на жаль, не могла собі дозволити відпустку. Роботи — як у Бога за пазухою, від неї залежить мій заробіток, але часу на доньку майже не лишається. Марійка — моє світло, але я не можу подарувати їй яскраве літо, про яке вона мріє. Моя мама та подруги рятують, як можуть: мама, незважаючи на роботу, гуляє з Марійкою, подруги забираюї її до двору. Без них моя дівчинка сиділа б вдома, як у клітці.
Я сама виховую дитину. Чоловік кинув нас заради нової родини, де в нього народився син. До Марійки він байдужий — не дзвонить, не допомагає. Я тягну все сама, працюючи до втоми, щоб забезпечити нашу маленьку родину. І коли дізналась, що Олеся з родиною їде на море, у мене заблищала надія: Марійка могла б поїхати з ними. Вони їдуть у четверо — Олеся, її чоловік, син і свекруха, — придивитися за моєю донечкою їм було б нескладно. Я готова була сплатити всі витрати, щоб моя дитина хоча б раз вдихнула морське повітря й почула себе щасливою.
Я наважилась поговорити з Олесею. «Будь ласка, візьми Марійку, — благала я. — Я все оплачу, вона не буде вам заважати». Але сестра різко відповіла: «Двоє дітей нам заважать. Ми не хочемо брати відповіда за чужу дитину». Її слова вдарили, як ляпас. Чужа? Моя Марійка — її рідна племінниця! Я намагалася пояснити, що Марійка слухняна, що я покрию всі витрати, але Олеся була непохитна: «З твоєю донькою ми не зможемо нормально відпочити». Моє серце розривалося. Я змирилася: цього року Марійка залишиться без моря. Але в душі застрягла образа, а з нею — тверде рішення: більше я не буду жертвувати собою заради сестри.
Олеся звикла, що я завжди на підхваті. Вона вважає, що раз я працюю вдома, то можу без проблем посидіти з її сином, Данилком. Я терпіла, хоча це забирало мій час і сили. Забирала його, коли їй треба було до лікаря чи до салону, бо «ми ж родина». Але після її відмови взяти Марійку я зрозуміла: моя допомога для неї — не підтримка, а щось належне. Вона не цінить ні мене, ні мою доньку. Її свекруха живе далеко, і окрім мене, допомагати нікому, але це не означає, що я зобов’язана бути її нянькою.
Повернувшись з відпочинку, засмаглена і щаслива, Олеся знову звернулася до мене. Їх запросили на вихідні за місто, але без дитини. Вона була впевнена, що я, як завжди, виручу. «Ти ж посидиш з Данилком, так?» — балакала вона. Я холодно відповіла: «Ні. У мене багато роботи, і я хочу проводити час із Марійкою». Олеся остовпіла: «Як так? Ми ж родина! Це мій син, твій племінник!» Я нагадала їй, як вона відмовилась взяти Марійку, назвавши її тягарем. «Ти сказала, що моя донька — чужа. То чому я повинна тобі допомагати?» — кинула я. Її обличчя перекривилося від злості, але я не відступила.
Олеся влаштувала скандал, звинувачуючи мене в чорствості. «Через тебе ми не зможемо поїхати! Навіть мама працює, їй Данилка не залишити!» — кричала вона. Але я стояла на своєму. Моє серце боліло за Марійку, яка через сестру залишилася без моря, без радості. Я більше не хочу обмежувати свою дитину заради тих, хто плює на мої почуття. Олеся звикла, що я безвідмовна, але всьому є межа. Моя допомога була проявом любові, а вона сприймала її як обов’язок. Тепер нехай шукає інший вихід — я обираю свою доньку.
Ця сварка із сестрою залишила в душі важкий осад. Я завжди вважала нас близькими, але її егоїзм показав, що родина для неї — це лише її інтереси. Марійка заслуговує кращого, і я зроблю все, щоб її дитинство було щасливим, навіть якщо доведеться працювати ще більше. А Олеся нехай вчиться цінувати тих, хто поруч. Якщо вона не захотіла подарувати моїй доньці тиждень щастя, то й я не зобов’язана рятувати її плани. Моє серце болить через наш розрив, але я знаю: я зробила правильно, обравши Марійку.
