У давнину, у краєві нашому, сталась історія така, що й досі в серцях людей відгук знаходить.
Роди в Оксани розпочалися несподівано — передчасно, на восьмому місяці. Лікарі швидко ухвалили рішення, і незабаром вона тримала на руках крихітну донечку. Дівчинку відразу помістили у кувез — вона була занадто слабка, щоб дихати сама. В очах Оксани стояли сльози, а в серці — тривога, що гризла її ніч і день. Оксана вірила, молилась, шепотіла: «Моя дитинка виживе… Ми обов’язково поїдемо додому разом…»
Дні в лікарні тяглися повільно. Оксана ледве спала, кожну годину підходила до вікна, за яким лежало її дитя, дивилась, молилась. Одного разу, виходячи з палати, вона випадково почула розмову двох лікарів. В їхніх голосах не було співчуття — лише втома й гіркота.
— Ота, із сьомої палати… — сказав один. — Відмовилась годувати. Каже, фігуру бояться зіпсувати.
— Красива, але що в голові — незрозуміло, — зітхнула медсестра.
Оксана насторожилась. Мова йшла про жінку, яка народила хлопчика кількома днями раніше. Вона не лише відмовилась годувати дитину, а й написала офіційну відмову. «Не в моїх планах бути матір’ю, хочу жити для себе», — так вона казала.
Чоловік, який приходив до лікарні, був тим, хто розбив серце Оксани. Він навідувався до сина, стояв біля кувеза, торкався його маленької ручки через рукавички. Коли він побачив, як Оксана ніжно годує хлопчика, усміхається йому, в його очах з’явилось щось більше за подяку — надія.
Мати хлопчика тим часом думала лише про себе. Нові нігті, зачіска, запис до косметолога та вибір сукні на виписку. В її думках не було місця для плачу голодної дитини чи безсонних ночей. Вона щиро вважала, що чинить правильно. «Я ще занадто молода, щоб сидіти з дитиною. У мене все життя попереду», — говорила вона подругам по телефону.
Оксана приходила до хлопчика щодня. Вона не забувала й про свою донечку, кожну мить молячись, щоб та вижила. Та на жаль… Через кілька днів лікар повідомив страшну звістку: дівчинка померла. Серце Оксани розбилось. Світ потемнів. У грудях — порожнеча.
Вона сиділа на ліжку, не маючи сил ні говорити, ні плакати. Лише обіймала себе за плечі, ніби намагаючись зібрати розбите серце докупи. Раптом у двері постукали. То був він — той самий чоловік. У руках у нього були квіти й кульки. Він підійшов, опустився на коліна й простягнув до неї руки:
— Поїдемо додому… разом.
Оксана здивувалась. Вона не розуміла. Тоді він акуратно поклав у її руки немовля. Того самого хлопчика, якого вона годувала, до якого прив’язалась, як до рідного. Чоловік ухвалив рішення — він усиновлює сина сам. Але не сам. З Оксаною. Бо лише вона стала для дитини справжньою матір’ю. Бо лише вона змогла його полюбити.
Того дня вони разом покинули лікарню. Оксана — не сама. Поряд був чоловік, поряд була дитина. У серці — біль від втрати й світло надії.
А та інша… Марія, колишня дружина чоловіка, стояла біля вікна у святковій сукні. Коли побачила, що квіти й кульки дістались не їй, а Оксані, вона зблідла. Спочатку не розуміла, потім кинулась коридором, кричачи:
— Що це таке?! Де мій чоловік?! Де мій син?!
На ресепшені її зустріла та сама медсестра, що бачила її байдужість усі ці дні.
— Заспокойтесь, Маріє, — сказала вона втомлено. — Усе гаразд. Тепер ви можете спокійно займатись собою. У вашого сина тепер є справжня мати.
Оксана й хлопчик покинули лікарню. Їх більше ніхто не бачив. Вони переїхали в інше місто. Почали життя з чистого аркуша. З любов’ю й вірою.
А Марія лишилась на порозі — з випискою, з сукнею, з ідеальною зачіскою… і ні з ким.
