Свікруха І Невістка
Тетяна Аркадіївна поверталася додому, як завжди, неспішно. Повернувши ключ у замку, раптом почула в квартирі чужі голоси. Зняла туфлі й на пальцях пройшла на кухню.
Те, що вона побачила, приголомшило її.
За столом весело сміялися три дівчини. Посеред них, немов господиня, сиділа її невістка — Марічка. На плиті кипіла каструля, по всій хаті пахло свіжим борщем. Саме тим, який Тетяна зварила зранку на вечерю.
— Що це за бенкет?! — різко кинула вона, і в кухні миттєво настала тиша.
Марічка підняла голову й удавано посміхнулась:
— Свікрушко, подружки просто зайшли. Почаїться. Я їх пригостила. Борщик — пальчики оближеш, правда ж?
Тетяна Аркадіївна мовчки оглянула стіл. У тарілках гостей — залишки її вечері. З серванту — найкращий посуд. З вази — фрукти, куплені на вихідні.
Марічка була в родині вже майже два роки. Син Олесь закохався без пам’яті, одружились швидко. Спочатку знімали квартиру, але коли господарка вирішила продати житло, опинилися ні з чим.
— Мам, прихисти нас, будь ласка, ненадовго, — благав Олесь. — Швидко знайдемо варіант.
Тетяна прихистила. Але одразу поставила умови. І з першого дня зрозуміла: спокою не буде. Марічка була зухвалою, нешанобливою, відповідала з викликом. І щоразу знаходила новий привід для роздратування.
Спочатку — крихті на столі. Потім — розкиданий одяг. Згодом — грюкання дверима.
— Чому вас вигнали? — спитала Тетяна одного вечора, не втримавшись.
— Квартиру продали, — відрізала невістка.
— Не вірю. У таких випадках дають місяць, а вам — два дні. Мабуть, у тебе язик з орендодавцями такий самий, як зі мною?
Марічка усміхнулася, вставила в вуха навушники й відвернулася.
Наступного дня Тетяна зібрала крихти зі столу й демонстративно висипала їх на ліжко невістки. Та розлютилася, почала кричати. Скандал вийшов гучний.
А ввечері з роботи повернувся Олесь. Він мовчки вислухав матір і запитав одне:
— Це все — через крихти?
— Через неповагу! — вигукнула Тетяна. — Або живете за моїми правилами, або збираєте речі.
Олесь пообіцяв поговорити з Марічкою. Та пару днів поводилася пристойно, а потім все повторилося. І раптом — різка зміна. Прибирання, тиша, навіть узвар зварила.
Тетяна насторожилася. І недарма. Через тиждень син повідомив:
— Мам, ти станеш бабусею.
Замість радості — розчарування. Дитина — а житла нема. Ще й невістка, яку вона не переносила.
— Тепер зрозуміло, чому вона змінилася! Ти її умовив! — кинула вона синові. — Але це нічого не міняє. Жити тут ви не будете. Мені ще не на пенсію.
Син мовчав. А наступного дня, коли Тетяна пішла у гості, Марічка запросила подруг. Зварений нею борщ розійшовся по тарілкам.
Але Тетяна повернулася раніше. І застала “бенкет” на місці.
— Це моя хата, не ресторан. Забирайтеся геть! — різко сказала вона. — А ти, Марічко, збирай речі.
Марічка вийшла, не сказавши ні слова. Ввечері прийшов Олесь. Побачивши валізу дружини біля порога, мовчки зібрав своє.
— Якщо підеш, можеш не повертатися, — сказала Тетяна.
Але він пішов. Півроку мати й син не спілкувалися. Лише з часом Тетяна Аркадіївна наважилася подзвонити. Вони зустрілися в кав’ярні. З Марічкою вона більше не розмовляла.
Бабушкою Тетяна стала, але здалеку. І якщо шкодувала про щось, то лише про те, що колись впустила невістку на поріг. Бо повага — це не те, що можна заробити животом. Вона або є, або її немає.
