Ремонт довіри
Сергій Миколайович Ковальчук іде до львівського центру додаткової освіти, наче знову шукає приміщення під майстерню. Той самий шлях між дворами, ті ж вивіски «Оренда», лише тепер він не підраховує вітрини й не уявляє, скільки людей зайде «на потік». Він рахує сходи під вхід, щоб не думати про те, як легко минулого року розійшлися його гроші та впевненість.
Йому сороквісім. У паспорті це виглядає солідно, у голові ніби хтось натиснув паузу і забув її зняти. Бізнес з ремонту побутової техніки він веде майже десять років: спочатку один, потім з партнером, далі без партнера і без частини інструменту, який змушений був продати, коли зросла оренда, а клієнти стали просити: «Зроби за тисячу гривень, а краще безкоштовно». Він не провалився гучно, просто втомився пояснювати, чому робота коштує грошей, і одного ранку не зміг піднятися з думкою, що знову буде усміхатися людям, які торгуються за кожну пайку.
У вестибюлі його зустрічає охоронниця з в’язанням і суворим поглядом.
Куди ви?
Я на гурток. Тобто веду гурток, він чує, як це звучить, і трохи соромиться.
Вона дивиться на нього, ніби на того, хто зайшов не туди.
Кабінет тринадцять. По коридору направо, потім наліво. Там у нас «техніка». Не шуміте, поруч «хор».
Коридор холодний, линолеум памятає не одну реформу. Сергій Миколайович несеться під під пахвою коробка з тим, що вдалося зібрати вдома: мультиметр, набір викруток, пару старих паяльників, котушку припою і пластиковий контейнер з гвинтами. Це здається смішним багажем для людини, що мріяла про справжню майстерню з витяжкою і нормальним світлом.
Кабінет тринадцять виявляється колишнім класом технології: столи, шафа на замку, біля вікна довгий стіл, на якому лежать два килимки для паяння і один подовжений шнур, скручений вузлом. На стіні висить плакат з правилами безпеки, папір вицвілий, але напис «не торкатися мокрими руками» читати легко.
Перші підлітки не зявляються одразу. У розкладі написано: «Ремонт і збірка побутової техніки, 1416 років», проте в двері заглядають то хлопці 12річні, то дівчата, ніби їх сюди змусили.
А тут справді чинять? запитує високий хлопець в чорній куртці, не знімаючи капюшон.
Справді, відповідає Сергій Миколайович. Якщо щось є, що треба полагодити.
А якщо нічого?
Тоді будемо ламати і лагодити назад, він не очікує, що так скаже. Хлопець кивнув і залишився.
Потім підходить худий, тихий, з рюкзаком, який важчий за нього. Він сідає біля вікна і одразу дістає зошит у клітинку. Не вітати, не дивитися на Сергія, лише пальцями поправляє ручку.
Як тебе звати? запитує наставник.
Артем, відповідає той, ніби перевіряє, чи взагалі треба відповідати.
Ще двоє приходять «за компанію» й шепочуть біля дверей. Один круглолиций, з вічною посмішкою, інший у навушниках, які не знімає навіть під час розмови.
Я Данило, каже круглолиций. А це Славко. Він нормально чує, просто так.
Славко підняв великий палець, не знявши навушники.
Сергій Миколайович розуміє, що його старі звички говорити швидко, впевнено, як з клієнтами тут не працюють. Ніхто не прийшов за послугою. Вони прийшли, щоб не скучати і щоб дорослий не робив вигляд, що він «на одній хвилі».
Він ставить коробку на стіл і відкриває кришку.
Давайте так. Хто має вдома поламані пристрої, які не шкода принести чайники, фени, магнітофоні, колонки, все, що не підключається прямо до 380вольтової розетки, він поправляє себе, коротко, побутове. Розбираємо, дивимося, чому не працює, і складаємо назад. Якщо щось згорить, розбираємо, чому згоріло.
А якщо вдарить струм? запитує Данило, явно шукаючи ефект.
Тоді я винен, каже Сергій Миколайович. Тому спочатку вчимося, як не отримати удар. Працюємо з вимкненими вилками. Це нудно, але живі пальці ще нудніші.
На першому занятті вони майже нічого не полагодили. Сергій Миколайович показує, як тримати викрутку, як не порвати шліци, як підписувати гвинти, щоб не залишилося «зайвих». Підлітки то слухають, то відволікаються. Артем мовчить і малює у зошиті прямокутники, схожі на схеми. Славко дивиться в телефон, іноді піднімає очі на руки наставника, ніби запамятовує.
Паяльник, який центр видало «за списком», виявився мертвим. Сергій Миколайович підключає його до розетки, чекає, торкається корпуса холодний.
Не гріє, каже Данило з задоволенням, ніби спіймав дорослого на брехні.
Тоді почнемо з ремонту паяльника, спокійно відповідає Сергій Миколайович. Він бачить, як Артем трохи підняв голову.
На другому уроці хтось приносить електричний чайник без підставки. Корпус цілий, кнопка клацає, а вмикання не працює.
Це мамин, каже Данило і додає: Майже. Вона сказала, якщо полагоджу, новий не купуватимемо.
Сергій Миколайович знімає нижню кришку, показує контактну групу.
Бачите, тут підгоріло. Поганий контакт, нагрівалося. Потрібно зачистити, перевірити, чи не поправилося.
А можна просто замкнути? запитує Славко, нарешті знявши один навушник.
Можна, каже наставник. Тільки потім чайник буде вмикатися сам, коли захоче. Це
Він мав сказати «як бізнес», але зупинився.
Як двері без замка. Здається закритими, а зайти може будьхто.
Вони працюють удвох з Данилом, Славко тримає ліхтарик на телефоні. Артем сидить поруч і тихо каже:
Там може бути термозапобіжник. Якщо він згорів, чистка контакту марна.
Сергій Миколайович дивиться на нього.
Де саме?
Артем бере ручку, малює на полях маленьку схему і вказує.
Зазвичай біля нагрівача, у термоусадці.
Він говорить спокійно, без бажання вразити, просто як факт.
Наставник відчуває дивне полегшення: не він один знає, що робить.
Вони знаходять запобіжник, перевіряють мультиметром цілісний. Зачищають контакти, складають, підключають через подовжений шнур. Чайник клацає і гуркоче.
О! широко посміхається Данило. Дійсно працює.
Поки так, каже Сергій Миколайович. Але вдома не залишай без нагляду. І мамі скажи, що ми чистили контакти, а не «магією».
Вона все одно скаже, що я нічого не робив, пробурмотів Данило, вже без гніву. Він акуратно кладе чайник у пакет, ніби це трофей.
На третьому занятті приносять фен. Дівчина на імя Овія тримає його так, ніби він може укусити.
Він воняє і вимикається, каже вона. Мама каже, кинути. А мені шкода. Колись був нормальний.
Сергій Миколайович розбирає фен, і з середини висипається пил і волосся.
Ось чому воняє, говорить він. Це не поганий фен, це життя.
Овія сміється коротко, обережно.
А вимикається?
Може перегріватися. Тут термозахист спрацьовує. Треба чистити, дивитися підшипники, контакти.
Славко раптом оживляється:
У мене вдома такий же. Тато його клеем склеїв, тепер тріщить.
Клеєм? іронічно відповідає Сергій Миколайович. Клеєм можна багато. Іноді навіть стосунки.
Славко дивиться уважно, ніби перевіряє, чи не жартує наставник занадто серйозно.
Фен вони чистять, змазують підшипник краплею олії, перевіряють провід. У певний момент Овія каже:
У мене вдома так само. Якщо не чистити, потім горить.
Вона говорить тихо, а Сергій Миколайович робить вигляд, ніби не почув метафору, лише кивнув:
Так. Краще вчасно.
Артем у ці дні приходить раніше. Сідає біля вікна і розкладає на столі свої схеми. Сергій Миколайович помічає, що у Артема на руках малі подряпини, ніби вдома теж щось розбирає.
Де навчився? запитує він одного разу, коли Артем без запиту полагодив розєм у старій колонці.
Дома. Дідусь мав радіо. Потім він помер, радіо залишилося. Я не хотів, щоб воно просто стояло, відповідає Артем.
Наставник кивнув. Він розуміє це бажання, щоб щось працювало, бо інакше навколо занадто багато зупиняється без причини.
Сам про свій бізнес не розповідає. Лише каже, що «раніше чинив техніку». Підлітки не питають деталей, але Сергій Миколайович ловить себе на тому, що чекає запитання і боїться його. Боїться, що почує в їх голосах те саме, що чув у собі: «не вийшов».
Одного разу, коли вони розбирають магнітофон, який приніс Славко, у наставника не витримують нерви. Магнітофон старий, касетний, з важкою кнопкою play. Після розбирання одна пружина вилетіла під шафу.
Чудово, сказав Сергій Миколайович, голосом сповненим роздратування. Без неї не збереться.
Данило крикнув:
Це як в іграх. Лут полетів.
Артем мовчки встала на коліна і влез під шафу. Славко теж присів, зняв другий навушник, і вони удвох, майже не дихаючи, шукали пружину. Сергій Миколайович стояв і відчував сором за своє роздратування. Він згадав, як у майстерні міг різко відповісти клієнту, який «просто запитав». Потім вибачався, та залишався незручність.
Добре, сказав він тихіше. Це моя помилка. Повинен був одразу накрити стіл тканиною, щоб дріб не вилітала.
Нормально, відповів Данило несподівано серйозно. Ми теж помиляємось.
Артем витяг пружину під шафою кінчиком лінійки.
Знайшов, сказав він, і в його голосі прозвучала гордість.
Наставник поклав пружину в маленьку коробочку і сказав:
Це, хлопці, важлива деталь. Не тому, що без неї не працює, а тому, що ми її знайшли.
Славко усміхнувся:
Філософ.
Ні, відповів Сергій Миколайович. Просто досвід.
Через пару тижнів у центрі оголошують «маленьку ярмарку гуртків» для батьків і сусідів. Нічого грандіозного: у холі поставлять столи, діти покажуть, чим займаються. Керуюча центром, жінка з короткою стрижкою і вічною папкою, зазирає в кабінет тринадцять.
Сергію Миколайовичу, ви теж берете участь. Треба щось показати. Тільки без небезпечних експериментів, добре?
Ми й так без небезпечних, відповідає він.
Я бачила ваш подовжений шнур, сухо відповіла вона і пішла.
Сергій Миколайович дивиться на шнур, який справді виглядає, наче вузол із минулого. Він розуміє, що на ярмарці буде видно все: і бідність обладнання, і те, що вони навчаються на старих деталях, і те, що він сам ще не зовсім розуміє, як стати «вчителем»,Тим часом Сергій Миколайович зрозумів, що найцінніше, що він може передати дітям, це вміння бачити можливості там, де інші бачать лише поламане.
