Ремонт довіри
Сергій Миколайович йшов до київського центру додаткової освіти, наче шукає нове приміщення під майстерню. Ті ж двори, ті ж вивіски «Оренда», лише тепер він не підраховував вітрини і не уявляв, скільки людей зайде «на потік». Він підраховував сходи під крилом, щоб не згадувати, як минулого року розвисли і гроші, і впевненість.
Йому було сорок вісім. У паспорті це виглядало поважно, у голові ніби хтось натиснув паузу і забув вимкнути. Бізнес з ремонту побутової техніки він вів майже десять років: спочатку сам, потім з напарником, потім знову сам і без частини інструментів, які довелося продати, коли оренда підскочила, а клієнти почали просити: «Зробіть за тисячу гривень, а краще безкоштовно». Він не розчавився в драмі, просто втомився пояснювати, чому робота коштує грошей, і одного ранку вже не міг піднятися з думкою, що знову буде усміхатися людям, які торгуються за кожну пайку.
У вхідному кутку його зустріла охоронниця з вязанням і строгим поглядом.
Куди ви?
Я на гурток. Тобто вести гурток, він помітив, як це звучить, і зніяковів.
Вона подивилась, ніби він зайшов не туди.
Кабінет тринадцять. Ідіть по коридору направо, потім наліво. Там «техніка». Не шуміть сильно, поруч вокал.
Коридор був холодний, підлога з лінолеуму, який памятав не одну реформу. Сергій Миколайович нес під пахвою коробку з тим, що вдалося зібрати вдома: мультиметр, набір викруток, пару старих паяльників, котушку припою й пластикову банку з гвинтами. Це виглядало, ніби смішний багаж для того, хто колись мріяв про справжню майстерню з витяжкою і гарним освітленням.
Кабінет тринадцять колись був класом труда: столики, запірний шкаф, біля вікна довгий стіл, на якому лежали два килимки для пайки і один подовжувач, скручений у вузол. На стіні висів плакат з правилами безпеки, папір вицьвів, та напис «не торкатися мокрими руками» читався чітко.
Перші підлітки не поспішали. У розкладі стояло «Ремонт і збірка побутової техніки, 1416 років», а в двері заглядали чи то хлопці дванадцяти років, чи то дівчата з виразом, ніби їх сюди притягнули.
А тут справді чинять? запитав високий хлопець в чорній куртці, не знімаючи капюшон.
Справді, відповів Сергій Миколайович. Якщо щось є, що треба полагодити.
А якщо нічого?
Тоді будемо ламати і знову збирати, сказав він, сам себе трохи здивувавши. Хлопець хихнув і залишився.
Потім прийшов худий, тихий хлопець з рюкзаком, який здавався важчим за нього. Він сів біля вікна, одразу дістав блокнот у клітинку, не поздоровившись, не подивившись на Сергія, просто поправив рукоятку пальцями.
Як тебе звати? запитав Сергій Миколайович.
Артем, відповів той не відразу, ніби вирішував, чи треба відповідати взагалі.
Ще двоє прийшли «за компанію» і шепотіли біля дверей. Один круглолиций, з вічною посмішкою, інший у навушниках, які не знімав навіть під час розмови.
Я Данило, сказав круглолиця. А це Славко. Він нормально чує, просто так.
Славко підняв великий палець, не знімаючи навушники.
Сергій зрозумів, що його старі звички говорити швидко і впевнено, як з клієнтами, тут не працюють. Ніхто не прийшов за послугою, а просто перевірити, чи не буде нудно, і чи не вдасться дорослому вдавати, що він «на одній хвилі».
Він поставив коробку на стіл і відкрив кришку.
Давайте так. Хто має вдома зламану техніку, яку не шкода принести чайники, фени, магнітофон, колонки, все, що не підключається одразу до мережі, він швидко поправив: Тобто побутову. Ми розбираємо, шукаємо, чому не працює, і складаємо назад. Якщо щось згорить, розбираємо, чому згоріло.
А якщо вдарить током? спитав Данило, явно очікуючи реакції.
Тоді я буду винен, сказав Сергій. Тому спочатку вчимося, як не отримати удар. І так, працюємо лише з вимкнутими вилками. Це нудно, але живі пальці ще нудніше.
На першому уроці майже нічого не полагодили. Сергій показував, як тримати викрутку, як не здирати пази, як підписувати гвинти, щоб потім не залишилося «зайвих». Підлітки то слухали, то відволікалися. Артем мовчки малював у блокноті прямокутники, схожі на схеми. Славко грав у телефон, час від часу піднімав очі на руки Сергія, ніби запамятовував.
Паяльник, який центр видав «за довідкою», виявився мертвим. Сергій підключив його, почекав, торкнувся корпусу холодний.
Не гріє, сказав Данило з задоволенням, ніби спіймав дорослого на брехні.
Тоді почнемо з ремонту паяльника, спокійно відповів Сергій. Він помітив, як Артем трохи підняв голову.
На другому уроці хтось приніс електрочайник без підставки. Корпус був цілим, кнопка клацала, а вмикати не дозволяв.
Це мамин, сказав Данило, і додав: Майже. Вона сказала, якщо полагоджу, не треба купувати новий.
Сергій зняв нижню кришку, показав контактну групу.
Бачите, тут підгоріло. Поганий контакт, нагрівалося. Потрібно зачистити, перевірити, чи не поправилось.
А можна просто замкнути? спитав Славко, знявши один навушник.
Можна, сказав Сергій. Тільки потім чайник буде вмикатися сам, коли захоче. Це як
Він зупинився, не доживши до «як бізнес».
Як двері без замка. Наче закриті, а зайти може будь-хто.
Вони працювали удвох з Данилом, Славко тримав ліхтарик у телефоні. Артем сидів поруч і тихо сказав:
Там може бути термозапобіжник. Якщо він згорів, то чистити контакти не допоможе.
Сергій поглянув на нього.
Де саме?
Артем взяв ручку, намалював на полях схему і вказав:
Зазвичай біля нагрівача, в термоусадці.
Він говорив спокійно, без бажання вразити, просто як факт.
Сергій відчув дивне полегшення: не він один розуміє, що робить.
Вони знайшли запобіжник, перевірили мультиметром був справний. Зачистили контакти, зібрали, включили через подовжувач. Чайник клацнув і загудів.
О! широко усміхнувся Данило. Дійсно працює.
Поки що так, сказав Сергій. Але вдома не залишай без нагляду. І мамі кажи, що ми контакти чистили, а не «магією».
Вона все одно скаже, що я нічого не робив, пробурмотнув Данило, вже без гніву. Він акуратно поклав чайник у пакет, ніби це був трофей.
На третьому уроці принесли фен. Дівчина на імя Оленка тримала його, ніби він може укусити.
Він воняє і вимикається, сказала вона. Мама каже, викинути. А мені шкода. Раніше був нормальний.
Сергій розібрав фен, і всередині висипалась пилюка та волосся.
Ось чому воняє, сказав він. Це не поганий фен, а життя.
Оленка сміялася, її сміх був коротким і обережним.
А вимикається?
Може перегрівається. Тут термозахист спрацьовує. Потрібно чистити, дивитися щітки, контакти.
Славко раптом ожив:
У мене вдома такий же. Тато клеєм заклеїв, тепер тріщить.
Клеєм? не стримав іронії Сергій. Клеєм можна багато. Іноді навіть стосунки.
Славко подивився на нього, ніби перевіряв, чи не жартує він надто серйозно.
Фен вони почистили, змазали підшипник краплею олії, перевірили провід. У якийсь момент Оленка сказала:
У нас вдома так само. Якщо не чистити, потім горить.
Вона вимовила це тихо, і Сергій вдав, що не почув метафору, просто кивнув:
Так. Краще вчасно.
Артем в ці дні приходив раніше. Сів біля вікна, розкладаючи свої схеми. Сергій помітив, що у Артема на руках дрібні подряпини, ніби він вдома теж щось розбирає.
Де ти навчився? спитав він одного разу, коли Артем без запиту полагодив роз’єм старої колонки.
Артем пожив плечима:
Дома. У діда був радіо. Потім дід помер, радіо залишилось. Я не хотів, щоб просто лежало.
Сергій кивнув. Він розумів це бажання щоб щось працювало, бо інакше навколо занадто багато нічого не працює без причини.
Про себе він нічого не розповідав. Лише сказав, що «раніше лагодив техніку». Підлітки не задавали питань, але Сергій ловив себе, чекаючи, і боявся їх. Боявся почути у їх голосах те саме, що чув у собі: «не справився».
Одного разу, коли вони розбирали магнітофон, який приніс Славко, у Сергія не витримали нерви. Магнітофон був старий, касетний, з важкою кнопкою «play». Після розбирання одна пружина вистрілила кудись під шафу.
Ну ось, сказав Сергій, голосом роздратованим. Без неї не збереться.
Данило крикнув:
Це як у іграх. Лут полетів.
Артем без слів став на коліна і заглянув під шафу. Славко теж присів, зняв другий навушник, і вони майже бездихально шукають пружину. Сергій стояв, відчуваючи сором за свою різкість. Він згадав, як у майстерні міг вибухати на клієнта, що просто «запитав». Потім вибачався, та залишався незручний смак.
Добре, сказав він тихіше. Це моя помилка. Треба було одразу накрити стіл тканиною, щоб дрібниця не вилетіла.
Нічого страшного, сказав Данило несподівано серйозно. Ми теж помиляємося.
Артем вийняв пружину з-під шафи, підрізав її кінчиком лінійки.
Знайшов, сказав, і в його голосі вперше прозвучала гордість.
Сергій поклав пружину в маленьку коробочку і сказав:
Це, хлопці, важлива деталь. Не тому, що без не працює, а тому, що ми її знайшли.
Славко усміхнувся:
Філософ.
Ні, відповів Сергій. Просто досвід.
Через пару тижнів у центрі оголосили «маленьку ярмарку гуртків» для батьків і сусідів. Нічого великого: у холі поставлять столи, діти покажуть, чим зайняті. Керуюча центру, жінка в короткій стрижці і з вічною папкою, зайшла в кабінет тринадцять.
Сергію Миколайовичу, ви теж берете участь. Потрібно щось показати. Тільки без небезпечних експериментів, добре?
Ми і так без небезпечних, сказав він.
Я бачила ваш подовжувач, сухо відповіла вона і пішла.
Сергій подивився на подовжувач, який справді виглядав, як вузол минулого. Він зрозумів, що на ярмарці буде видно все: і бідність обладнання, і те, що вони навчаються на старих речах, і теІ коли останній глядач розійшовся, Сергій зрозумів, що найцінніше в його майстерні це не інструменти, а довіра, яку вони будували разом.
