31листопада 2025р., щоденник
Сьогодні я, Сергій Миколайович Коваль, пройшов до Центру додаткової освіти на вулиці Хрещатик, ніби шукаючи нове приміщення для майстерні. Той же шлях через двори, ті ж вивіски «Оренда», лише тепер я не підраховував вітрини і не уявляв, скільки людей зайде «на потік». Я рахував сходинки біля підїзду, намагаючись не думати про те, як минулого року розпалися фінанси і впевненість.
Мені сороквісім. У паспорті це виглядає поважно, у голові ніби хтось натиснув паузу і забув її вимкнути. Я майстрував побутову техніку майже десять років: спочатку сам, потім з партнером, потім знову сам і без частини інструменту, який довелося продати, коли оренда підскочила, а клієнти стали просити: «Зробиш за тисячу гривень, а краще без грошей». Я не впав гучно. Просто втомився пояснювати, чому робота коштує, і одного ранку не зміг піднятись з думкою, що знову посміхатимусь людям, що торгуються за кожний болт.
На вході мене зустріла вахтярка з вязанням і суворим поглядом.
Ви куди?
Я на гурток. Тобто вести гурток, я сам почув, як це звучить, і трохи розгубився.
Вона оглянула мене, ніби я зайшов не за ті двері.
Кабінет тринадцять. Коридор направо, потім наліво. Там у нас «техніка». Не шуміте, поруч вокал.
Коридор був холодний, лінолеум памятав не одну реформу. Я носив під пахвою коробку зі зібраним вдома: мультиметр, набір викруток, пару старих паяльників, котушку припою і пластикову коробку з гвинтами. Це здавалося смішним вантажем для того, хто мріяв про майстерню з витяжкою та нормальним світлом.
Тринадцятий кабінет виявився колишнім класом трудових навичок: столи, шафа з замком, біля вікна довгий стіл, на якому лежали два килимки для пайки і один довгий подовжувач, звязаний вузлом. На стіні висів плакат про техбезпеку, папір вигорів, але напис «не торкатися мокрими руками» читався чітко.
Перші підлітки не зявилися одразу. У розкладi було: «Ремонт і збірка побутової техніки, 1416років», а в двері заглядались хлопцідванадцятикласники і дівчата, ніби їх сюди змусили.
А тут справді чинять? запитав високий хлопець у чорному піджаку, не знімаючи капюшон.
Справді, відповів я. Якщо щось є, що треба полагодити.
А якщо ні?
Тоді будемо розбирати і збирати назад, сказавши це, я не очікував, що такий відповідь підійде. Хлопець кивнув і залишився.
Далі зайшов худий, тихий, з рюкзаком, важчим за нього самого. Сів біля вікна, одразу дістав записну книжку в клітинку, не поздоровився, не поглянув на мене, лише пальцями поправив ручку.
Як тебе звати? спитав я.
Артемій, відповів він повільно, ніби вирішував, чи варто відповідати.
Ще двоє прийшли «за компанію» і шепотіли біля дверей. Один круглий, завжди з усмішкою, інший у навушниках, які не знімав навіть під час розмови.
Я Данило, сказав круглий. А це Славко. Він добре чує, просто так.
Славко підняв великий палець, не знімаючи навушники.
Я зрозумів, що мої старі звички говорити швидко, впевнено, як з клієнтами тут не працюють. Ніхто не прийшов за послугою. Вони прийшли, щоб не було нудно і щоб дорослий не виглядав, ніби «на одній хвилі».
Я поставив коробку на стіл і відкрив кришку.
Давайте так. Хто має вдома поламану техніку, яку не шкода принести чайники, фени, магнітофони, колонки, все, що не підключається прямо до мережі 380вольт, я підкорегував і додав: Короче, побутову. Розбираємо, дивимося, чому не працює, і збираємо назад. Якщо щось згорить, розбираємось, чому згоріло.
А якщо вдарить струм? спитав Данило, явно шукаючи ефект.
Тоді я винен, сказав я. Тому спочатку вчимося, як не отримати удар. І так, працюватимемо з вимкнутими вилками. Це нудно, але живі пальці ще гірше.
На першому занятті ми майже нічого не полагодили. Я показував, як тримати викрутку, як не розривати шліци, як підписувати гвинти, щоб не залишилося «зайвих». Підлітки то слухали, то відволікалися. Артемій мовчки малював у нотатці прямокутники, схожі на схеми. Славко грав у телефон, час від часу піднімав погляд на мої руки, ніби запамятовував.
Паяльник, який центр надав «по списку», виявився мертвим. Я підєднав його до розетки, зачекав, торкнувся корпусу холодний.
Він не гріє, сказав Данило з задоволенням, ніби спіймав мене на брехні.
Тоді почнемо з ремонту паяльника, спокійно відповів я.
Я помітив, як Артемій майже підняв голову.
На другому занятті хтось приніс електричний чайник без підставки. Корпус був цілий, кнопка клацала, а він не ввімкнувся.
Це мамин, сказав Данило і додав: Майже. Вона сказала, якщо полагодимо, не треба купувати новий.
Я зняв нижню кришку, показав контактну групу.
Бачите, тут спалилося. Поганий контакт, нагрівалося. Потрібно зачистити, перевірити, чи не підкрутився.
А можна просто замкнути? спитав Славко, нарешті знявши один навушник.
Можна, сказав я. Тільки потім чайник вмикатиметься сам, коли захоче. Це як
Я хотів сказати «як бізнес», але зупинився.
Як двері без замка. Здається зачинено, а зайти може будьхто.
Ми працювали удвох з Данилом, а Славко тримав ліхтарик у телефоні. Артемій сидів поруч і тихо сказав:
Там може бути термозапобіжник. Якщо він згорів, чистити контакти не допоможе.
Я подивився на нього.
Де саме?
Артемій взяв ручку, намалював на полях маленьку схему і показав.
Зазвичай біля нагрівача, в термоусадці.
Він говорив спокійно, без бажання вразити. Просто фактом.
Я відчув дивне полегшення: не я один розумію, що роблю.
Ми знайшли запобіжник, перевірили мультиметром цілісний. Зачистили контакти, зібрали, ввімкнули через подовжувач. Чайник клацнув і загудів.
О! розкрився Данило. Дійсно працює.
Поки що, сказав я. Але вдома не залишай без нагляду. І мамі скажи, що ми чистили контакти, а не «магією».
Вона все одно скаже, що я нічого не робив, пробурмотів Данило, вже без гніву. Він акуратно сховав чайник у пакет, ніби це був трофей.
Третій раз приніс фен. Дівчина на імя Калина тримала його, ніби він може кусатися.
Він воняє і вимикається, сказала вона. Мама каже викинути, а мені шкода. Він був нормальний.
Я розібрав фен, і зсередини полетіла пил і волосся.
Ось чому воняє, сказав я. Це не поганий фен, це життя.
Калина засміялася, сміх був короткий, обережний.
А вимикається?
Можливо перегрівається. Термозахист спрацьовує. Потрібно чистити, переглянути щітки, контакти.
Славко раптом ожив:
У мене вдома такий же. Тато його клеєм заклеїв, тепер скрипить.
Клеєм? я не втримав іронії. Клеєм можна багато чого. Іноді навіть стосунки.
Славко подивився на мене, ніби перевіряв, чи я не жартую надто серйозно.
Ми почистили фен, змазали підшипник краплею мастила, перевірили шнур. Калина тихо сказала:
У нас вдома те саме. Якщо не чистити, потім горить.
Я кивнув, ніби не чув метафору.
Артемій у ці дні приходив раніше. Сів біля вікна, виклав на стіл свої схеми. Я помітив, що у нього на руках дрібні подряпини, ніби вдома теж щось розбирає.
Де ти навчився? спитав я одного разу, коли Артемій без прохань полагодив роз’єм на старій колонці.
Дома. Дідусь мав радіо. Після його смерті воно залишилось. Я не хотів, щоб воно просто пилюся, відповів він.
Я кивнув. Це бажання, щоб щось працювало, коли навколо все розпадається без причини.
Я не розповідав про свій колишній бізнес. Сказав лише, що «раніше чинив техніку». Підлітки не задавали питань, але я ловив себе, чекаючи їх і боюся. Боявся, що почую в їх голосах те саме, що чув у собі: «не впорався».
Одного разу, коли ми розбирали магнітофон, який приніс Славко, у мене розірвалися нерви. Магнітофон старий, касетний, з важкою кнопкою «play». Після розбирання пружина вилетіла кудись під шафу.
Ну ось, сказав я, голосом роздратованим. Без неї не збереться.
Це як у грі. Лут вилетів, підкрив Данило.
Артемій мовчки вийшов на коліна і схопився під шафу. Славко теж сів, зняв другий навушник, і вони майже без дихання шукали пружину. Я стояв і відчував сором за своє роздратування. Згадав, як у майстерні міг зірватися на клієнта, який «просто запитав». Після вибачень залишався осад.
Добре, сказав я тихіше. Це моя помилка. Треба було одразу накрити стіл тканиною, щоб дрібне не летіло.
Нормально, сказав Данило несподівано серйозно. Ми теж робимо помилки.
Артемій дістає пружину за допомогою лінійки.
Знайшов, сказав він, і в його голосі прозвучала гордість.
Я взяв пружину, поклав у маленьку коробочку і сказав:
Це, хлопці, важлива деталь. Не тому, що без не працює, а тому, що ми її знайшли.
Славко посміхнувся:
Філософ.
Ні, відповів я. Просто досвід.
Через два тижні в центрі оголосили «маленьку ярмарку гуртків» для батьків і сусідів. Ніщо велике: у холі поставлять столи, діти покажуть, чим займаються. Керівниця центру, жінка з коротким волоссям і вічною папкою, завітала до кабінету тринадцять.
Сергію Миколайовичу, ви теж берете участь. Потрібно щось показати. Тільки без небезпечних експериментів, добре?
Ми й так без небезпечних, сказав я.
Я бачила ваш подовжувач, сухо відповіла вона і пішла.
Я подивився на подовжувач, дійсно схожий на вузол минулого. Зрозумів, що на ярмарці буде видно все: і бідність обладнання, і те, що ми вчимося на старих деталях, і те, що я сам ще не зовсім зрозумів, як стати «вчителем», а не лише майстром на замовлення.
Показати полагоджене? спитав Данило.
Так, відповів я. Але треба, щоб воно працювало не лише у нас на столі, а й перед людьми.
А якщо не вдасться? запитала Калина.
Тоді скажемо чесно, що не вийшло, відповів я. Це теж частина справи.
Артемій підняв очі від схеми.
Можна зробити стенд. Показати, що всередині. Не лишеЯ зрозумів, що справжня майстерність це вміння крок за кроком будувати довіру і передавати знання іншим.
