Багато років я мовчала про це. Не через сором, а через страх осуду. Адже як — відмовитися від батьків, перестати з ними говорити, ніби вони чужі. Та ось я наважилась. Бо мені більше не боляче. І тому що лише поставивши крапку в цьому спілкуванні, я справді відчула, що живу.
Мене звуть Оксана. Родом я з Чернігова. Моя родина — ніби звичайна: мама, тато, я. Дитинство… воно не було щасливим. Не тому що нас били чи голодували — були й холодильник, і школа, і іграшки. Але дитяча душа лишалася голодною.
Все почалося, коли батько пристрастився до горілки. Спочатку — по святах. Потім — по вихідних. А згодом — просто тому, що день важкий. Пляшка за пляшкою. І кожен вечір у хаті перетворювався на поле бою. Батько міг лежати у сінях, ледь дихаючи, а мати просто проходила повз, шепочучи на бігу: «Не заважай. Іди у свою кімнату». Вона не обіймала, не питала, як я. Не казала, що все буде добре. Вона просто виживала поруч із ним — і втягнула в це мене.
Я рано зрозуміла: просити ласки — марно. Коліна я сама мазала йодом, сама йшла до лікаря, сама справлялася зі шкільними проблемами. Коли вперше отримала грамоту — ніхто не прийшов на нагородження. На останній дзвоник я запросила батька. Він обіцяв. Та не прийшов. Сказав, що «робота». Я стояла у шкільному дворі й дивилася, як інші батьки знімають своїх доньок на камеру, дарують квіти. А мій навіть не згадав, що день особливий.
Після того я більше не кликала їх нікуди. Ні на випускний з університету. Ні на роспис у палаци. Ні на першу виставку, коли нарешті почала заробляти мистецтвом.
Та найболючіше сталося пізніше. Коли я привела додому свого першого хлопця, батько був п’яний і влаштував скандал. «Він тобі не пара», — сказав він. Грубо. Принижуючи не лише мого коханого, а й мене. Тоді я зрозуміла: для нього я не особистість. Я — ніхто. Навіть не донька. Просто хтось, хто заважає йому пити.
Я переїхала. Зняла маленьку кімнатку на околиці. Грошей не було. Іноді — навіть на їжу. Але дихалося легше, ніж вдома. Тиша без криків. Самотність — без докорів. Свобода — без страху.
Та життя — не пряма дорога. Розлучення, пандемія, безробіття. І я змушена була повернутися в ту саму хату, у той пекельний світ, де все лишилося незмінним. Мати зі зморщеним обличчям. Батько, що ігнорував карантин, тинявся по друзях, а потім валявся на підлозі. Я не витримала — одного разу просто штовхнула його в спину, бо не могла більше терпіти. Він розлютився. Мати кричала. Уся злість за роки вилилася в цих криках, ніби це я винна у всьому. Що живу. Що повернулась. Що смію бути нещасною поруч із їхньою «великою жертвою».
Коли я знову зібрала валізу, дала собі слово — ніколи не повертатися.
Тепер у мене інше життя. Чоловік. Робота. Ми живемо у Львові, у невеличкій, але затишній квартирі. Я не вимагаю багато від долі. Мені важливі спокій, повага і тепло. Усього цього я не знала в дитинстві. І тепер творю це для себе сама.
Батьки дзвонять. Іноді. Зазвичай — раз на місяць. Розмова триває не більше хвилини. Сухі фрази: «Як ти?», «Живемо», «Ну добре, бувай». І знаєте… я не відчуваю провини. Не суму. Не хочу назад.
Це не про злобу. Не про помсту. А про порятунок. Я стільки років йшла з тягарем на плечах, що коли скинула його — не одразу зрозуміла, наскільки легко стало. Я не зобов’язана бути донькою ціною власного щастя. Не зобов’язана любити тих, хто мене не кохав. Не зобов’язана все пробачати.
Якщо ви читаєте це — і впізнаєте себе, знайте: ви не самі. Ви не зобов’язані терпіти. Іноді відрізати — це не жорстокість, а турбота. Про себе.
Я перестала спілкуватися з батьками. І вперше стала собою.
