Око за око: розплата за байдужість
У затишному містечку на березі Дніпра Олена Михайлівна роками намагалася бути ідеальною матір’ю та свекрухою. Вона жертвувала часом, силами та грошима заради щастя свого сина та його дружини. Але їхня байдужість і невдячність розбили їй серце. Коли невістка в розпачі попросила допомоги, Олена вперше відмовила, вирішивши, що настав час платити тією ж монетою. Тепер вона запитує себе: чи справедлива її помста, чи це лише початок кінця родинних зв’язків?
Нещодавно подзвонила невістка, Мар’яна. Її голос тремтів від слабості: «Олено Михайлівно, благаю, приїжджайте! У мене висока температура, горло розриває від ангіни. Мені так погано! Побудуйте з Софійкою, допоможіть!» Олена, сидячи у своїй міській квартирі, холодно відповіла: «Вибач, Мар’яно, але я не можу. Я на хуторі, у селі, і повертатися не збираюся». Вона поклала слухавку, відчуваючи, як всередині кипить образа, змішана з гірким задоволенням.
Коли Олена розповіла про це сусідці Ганні, та розвела руками: «Лено, що ти робиш? Ти ж у місті, а не на хуторі! Мар’яні й справді важко з малюком, їй усього три місяці! Як можна так вчинити?» Олена насупилася: «Моя онучка, так, три місяці. Але Мар’яна це заслужила. П’ять років я намагалася стати їй подругою. На весілля дала їм купу грошей, допомогла з ремонтом, облаштувала їхню квартиру. А вони хоч раз сказали “дякую”? Ні! Тільки й знають, що витрачаються на модний одяг, нові телефони та подорожі по курортах!»
Вона продовжила, і її голос затремтів від болю: «Коли Мар’яна була вагітна, я возила її до найкращих лікарів, сама носила її аналізи до поліклініки. Приносила домашню їжу до пологового, а перед випискою вичистила їхню квартиру до блиску. І що? Ані слова подяки! Вони приймали все як належне, ніби я їм щось винна». Ганна зітхнула: «Лено, діти часто так роблять — думають, що батьки повинні допомагати». Але Олена похитала головою: «Повинні? А коли я попросила допомоги, вони відвернулися!»
Єдиний раз Олена звернулася до сина, Андрія, за підтримкою. Вона поверталася з сусіднього міста, де гостювала у сестри, з важкими сумками. «Андрію, зустрінь мене на вокзалі, будь ласка», — попросила вона. Андрій погодився, але через годину подзвонила Мар’яна: «Олено Михайлівно, беріть таксі. Андрію довелося б відпрашиватися з роботи, а це незручно. Потяг рано вранці, він не виспиться і буде втомленим». Олена задихнулася від образи. «Вони знайшли час, коли Мар’яну з дитиною треба було везти до лікарні! А для мене не змогли?» — обурювалася вона Ганні.
«Мар’яна права, зайвий раз з роботи не відпросишся, — намагалася заспокоїти сусідка. — Андрій годує сім’ю, йому не можна ризикувати». Але Олена не погодилася: «Він міг би! Я рідко прошу, а вони навіть не подзвонили, не дізналися, чи доїхала я. Суми були непідйомні, я сама їх не дотягла. Добре, попутники допомогли винести з вагона, а потім я найняла носильника. Таксист, чужа людина, доніс їх до квартири! А рідний син і невістка кинули мене!» Її очі наповнилися сльозами, але голос став твердішим: «Тоді я вирішила: годі. Більше не буду їм допомагати».
Ганна похитала головою: «Лено, але ж малюк ні в чому не винен». Олена замовкла, відчуваючи укол сумління, але образа була сильніша. «Вони зовсім зухвалі, ГаОлена глянула на фотографію Софійки на полиці, і в її душі знову заворушилося сумніви: чи варто було так різко рвати зв’язки заради своєї гордості.
