Кожна родина має свої складності. Дехто ділить спадщину з люттю, дехто бореться з пияцтвом або пробачає зради, а дехто просто опускає руки від безвиході. У нас із чоловіком, здавалося, особливих проблем не було. Якби не одне велике «але» — свекруха. Саме вона, Наталка Семенівна, отруювала наші спокійні будні.
Довгий час я намагалася знайти з нею спільну мову, звикнути, закривати очі на її витівки. Але що далі, то більше розуміла — не вийде. Якась невидима стіна стояла між нами. І що більше я старалася, то вищою й міцнішою вона ставала.
Я розумію, наскільки міцним буває зв’язок між матір’ю та сином. Але коли 37-річний чоловік залишається мамсиком, це вже трагедія. Мій чоловік і його мати ніби жили в окремому світі: шепотілися за моєю спиною, домовлялися про щось потайки, а інколи повідомляли мені лише тоді, коли вже неможливо було відвернутися.
І ось нещодавно трапилася ситуація, після якої моє терпіння урвалося остаточно.
Наш син, Олесь, що літо проводив у селі у моїх батьків. Моя мама, лікарка, дуже рідко могла взяти відпустку — навіть під час найжорстокішої пандемії вона працювала. А тато, на жаль, через стан здоров’я сам із онуком не справлявся.
Я працюю у великій компанії і про довгу відпустку могла лише мріяти. Тому ми з чоловіком вирішили: у цьому році попросимо допомоги в його матері. За місяць я все обговорила з Наталкою Семенівною. Вона охоче погодилася посидіти з Олесем. Я щиро повірила, що на неї можна покластися.
Але за тиждень до початку відпустки подзвонила:
— Оленко, — радісно оголосила свекруха, — мені дали путівку! Їду відпочивати! Тож із онуком якось самі розбирайтеся.
Я так остовпіла, навіть не одразу зрозуміла, що вона сказала. Вона підставила нас. Просто зрадила.
Пізніше виявилося, що ніякої путівки їй ніхто не «давав». Все організувала сама: обрала курорт, купила квитки, забронювала номер. Причому зробила це, прекрасно знаючи, що мала допомагати з онуком!
Більше того, перед самим від’їздом Наталка Семенівна прийшла до чоловіка з черговою проханням: поливати її теплицю і доглядати за городом у її відсутність.
Звичайно, чоловік працював від ранку до ночі і переклав це завдання на мене. Але я тоді твердо вирішила: годі. І прямо сказала:
— Я пальцем не рухну. Твоя мати підставила нас у найважчий момент. Їй важливий її відпочинок — нехай її помідори в’януть і сохнуть разом із її егоїзмом. Це її проблеми, не мої.
Звичайно, коли свекруха дізналася про моє рішення, розпочався скандал. Звинувачення, докори, скарги — все вилилося на мене. Але поїзд уже втік. Вона все одно поїхала відпочивати, залишивши нас розбиратися з дитиною та її городом.
Тепер я метуся містом, намагаючись знайти для Олеся хоча б якийсь табір або дитячий центр. Адже йому теж потрібне справжнє літо, а не нескінченні сидіння вдома.
Я ще раз переконалася: у важку хвилину можна розраховувати лише на себе. Та на свою совість. Свекруха обрала відпочинок. А я обрала свого сина.
І, знаєте, анітрохи не шкодую.
